Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

того, щоб

погортати всі ці книжки. Чим обумовлене їхнє сусідство?

Випадковістю? Або непересічними запитами читача?

Панченко ще не знайшов відповіді, а тема реферату для Володі

Правика знайшлася. її підказав... естрадний концерт. До Черкас

приїхав Йосип Кобзон. На запрошення комітету комсомолу приїхав

і до училища. Співак першим з майстрів мистецтва побував у

радянських воїнів, які служили в Афганістані. Події в ДРА

гостро тривожили країну, газети про них писали мало, скуто.

Кобзон не приховувався з драматичними враженнями, артиста

слухали з пронизливою увагою. Концерт тривав довго, сприймали

його захоплено. Пісня про пожежних Ленінграда викликала

овацію. Павло Панченко вперше помітив: неприховано палкими

можуть бути почуття курсанта Правика.

Зразу ж після концерту, наздогнавши хлопця, мов ненароком

сказав про конкурс. «Візьмеш участь? Тема ж яка є, благородна

і вдячна: «Комсомольці — пожежні блокадного Ленінграда?»

Володя зашарівся. «Невже з ним це буде до сивих скронь —

здатність щиро, беззахисно ніяковіти? А зараз що буде із

темою?» — подумав лейтенант. Додав: «Подумай!» Курсант

відповів: «Я подумаю...»

...Командир рою Іван Вікентьєв, бійці Сергій Погорєлов. Іван

Шорін першими пробилися всередину цегляного громаддя, огорнутого полум’ям і ядучим димом. Палали Бадаївські

продовольчі склади. Того дня, восьмого вересня 1941 року, на

Ленінград з фашистських літаків було скинуто тисячі

запалювальних бомб. Прицільно по нафтосховищах і хімічних

підприємствах била ворожа артилерія. Полум’я вирувало в цехах

«Електросили», фабрики «Пролетарська праця». Та найстрашніше —

продовольчі склади, здебільшого старезні, дерев’яні. В них

тисячі тонн борошна, цукру. Старший керівник гасіння пожеж

Георгій Тарвид знав, що приміщення одного з складів

перетворено на арсенал, там — боєприпаси...

Перетнути вогню шлях туди і прагнули Іван Вікентьєв, його

бійці. На якусь мить могло здатися, що вогонь знітився, от-от

відступить. Але не тільки він у тому бою був ворогом пожежних, просто в будівлю влучила фугасна бомба, поховала пожежних під

руїнами. Товариші витягли з-під уламків усіх трьох. Тяжко

поранено двох бійців. їхній командир, який біг навперейми

вогню попереду,— вбитий. «Перша жертва,— подумав Георгій

Тарвід, скинувши каску. Зразу ж виправив себе: — Перша смерть

у бою».

Понад п’ятсот ленінградських пожежних загинуло під час

блокади на бойовому посту. Ще вісімсот померли від голоду

протягом першої воєнної зими. Пайка пожежних була, як у всіх: двісті п’ятдесят грамів хліба, п’ятдесят грамів крупи, двадцять грамів борошна на добу. Спершу. Потім раціон став

таким: корж із висівок, тарілка кандьору на ту ж саму добу.

Пожежні не трималися на ногах. Проте за сигналом тривоги знову

підводилися на ноги. В місті не було води. Гасили полум’я за

стародавнім досвідом: виснажені, перевтомлені, здиралися на

дахи, розбирали, скидали вниз палаючі конструкції, далі на

допомогу приходив сніг...

Січневої ночі 1942 року керівник штабу пожежної служби

Ленінграда Борис Іванович Кончаєв був викликаний до військової

ради. «Чого потребують пожежні?» — спитали його. Підполковник

Кончаєв відповів: «Рукавів. Не вистачає пожежних рукавів».

...Протягом дев’яти годин пожежні гасили Бадаївські склади —

і не допустили вибуху боєприпасів, урятували частину

продуктів. Пожежні відбили від вогню нафтобази, торговий порт, шпиталі. Центральний державний архів, коксогазовий завод, Пулковську обсерваторію, порохові погреби крейсера

«Петропавловськ». Вони зберегли Смольний і Ермітаж.

В гранит Нева стучится, все ждет с войны солдат, Две тысячи пожарных на Пискаревском спят.

Они и днем и ночью стояли на посту,

Они и днем и ночью спасали красоту.

Курсант Правик наче знову чує «Баладу про пожежних

Ленінграда», збираючи факт за фактом.

Орден Леніна став нагородою особовому складу пожежної

охорони Ленінграда, тисяча сімсот два бійці і командири були

удостоєні орденів і медалей. Серед них молоді пожежні

Комсомольського полку, які билися з пожежами серед

перетворених на вогнища продовольчих складів і смолоскипів, якими палали цехи заводу художніх фарб. Не вагаючись, готові

були віддати життя, щоб урятувати від загибелі шедеври

архітектури і мистецтва — Єлагінський і Павловський палаци.

Майже всюди бойові дії очолювали Борис Кончаєв, Георгій

Тарвід. Курсант намагається уявити їх. Втім, Тарвіда знає...

Це ж йому, Тарвіду, колись сказали в пожежному технікумі:

«Краще йдіть в акробати». І не прийняли... через малий зріст.

Це ж він виглядав дуже нерішучим, поки не одягав свою

сріблясту пожежну каску. Тепер Тарвід — «неперевершений тактик

пожежної справи». Володю Правика це надихає!

«Вогняні битви швидкоплинні. Тут нема місця довгому

обдумуванню, тут не допоможе імпровізація. Треба знати силу

вогню і треба вміти безпомилково розставити людей, повести

наступальний бій. Пожежні не знають оборони. Вони мають

провести блискавичну розвідку і метнутися в атаку». Оце

Володимир Правик занотовує не тільки для реферату. Знайшов

таке містке узагальнення основ пожежної тактики! І належить

воно... Миколі Тихонову, лауреату Ленінської премії. Володя

пишається: такий письменник отак писав про пожежних. Сам

учасник оборони Ленінграда, присвятив ленінградським пожежним

статті, окрему книгу. Творів інших відомих майстрів літератури

про пожежну службу Правик не зустрічав...

Може, ще й тому люди, поки з ними не трапилося лихо, здебільшого мають про пожежних викривлену уяву? Кепкують, глузують з них. Навіть Віра Романівна, яка знає все на світі,

майже нічого про пожежних і пожежі не знала.

Володя пише реферат. Наче Вірі Романівні розповідає про

пожежних Ленінграда. Сивих і юних, і тих, які загинули, і тих, які зустріли Перемогу. Доводить: перемогли вони всі. Недарма ж

медалями «За перемогу над Німеччиною» нагороджений весь

особовий склад ленінградської пожежної охорони. Кожен!

— Ми шукали той реферат, але так і не змогли знайти,—

шкодував майор Валерій Григорович Некора, замполіт училища. Це

йому вдалося зберегти звіт Володимира Правика про останнє

стажування, навчальні плани, тези навчань, «бойові листки».

Невже від реферату так-таки жодних слідів? Воістину, нічого

не зникає без сліду.

Весь у пошуках був і підполковник Петро Мусійович

Березняков. Одного разу він, сяючи від радості, вбіг до

замполіта. Дошукався, передивившись стоси книг з наказами: в

січні 1982 року «за перемогу в першому турі всесоюзного

конкурсу творчих робіт курсант Володимир Правик нагороджений

Почесною грамотою і цінним подарунком».

Перший тур. Тобто — межі області. Радість Володі Правика в

ті дні, напевне, була безмежною. Адже січень 1982-го — це його

зустріч з коханням.

Так, він зустрів її. Надію. Таке ймення має дівча із

задирикуватими смішинками в очах, водночас ніжне, тендітне: Надія. Дівча, дівчисько. Йому до плеча. Ще рости-зростати. А

він цілком дорослий, невдовзі — офіцер. Тепер є кого захищати, високо і обережно підійняти на руках. Ту, в яку закохався

раніше, ніж побачив. А побачив на новорічному вечорі.

Снігуронька!

Так і напише: «Мені здається, я знаю тебе давно». Зразу ж

після зустрічі, в