Читати книгу - "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"

Але мрія ця коштувала життя мільйонів і безмежного горя передусім українцям, на яких землі вона скінчилася. Колеса крутилися тепер на Лемківщину, де жила Оля, Вірина подруга.

Злегка схвильований терен став підніматися. Дуже лагідно, дуже повільно. Зелена горбовина Низького Бескиду руділа час від часу жовтоскибими полями й темніла цятками лісу, що поростав лагідні узбіччя круглявих гір. Їхні пласкі й просторі вершки покривали широкі, м’якотраві полонини або поростав їх темночатинний, смерековий ліс.

Горбовину прорізували потоки й річки, над якими розсипалися малі лемківські хатки. Біля них убога жовта скиба, що ще не вспіла покритися зеленню картопель і руном вівса. Малий, бідний світок — останній клаптик рідного краю.

Дукля — якраз після розстрілу українського лікаря. Мовчазна й чуйно насторожена. На мурах панського маєтку ще видніли написи про перемогу. І бігли колеса возу, коні вистукували копитами по твердій дорозі. Погонич показував бичівном села й називав їх. Повертався тоді до Стрільчукїв і зі здивованням глядів на чорного кота, що сидів так тихо у пані на колінах. Побачивши його перший раз, запитав: «А то кіт, ци пес?» — як то питали і на Бойківщині, на дозвіллі. Потім довідавшись, що кіт, чвиркнув шпарко крізь зуби і завйокав на коней. Підчас їзди він нераз робив це, дивлячись на кота. Аж доки не втерпів і не заявив:

— Відиш, єґомосьцьови везете на ковнір до куртки. — Не діставши відповіді і, підігнавши коней, закуняв на мішку, покритому веретою.

* * *

Приходство — дещо більша лемківська хата. Подвір’я, поросле бур’яном, збігало лагідно до потічка. Кілька малих деревцяток хиталося у вітрі. Обабіч горбовина. Праворуч на вершку поросла лісом, ліворуч поросла травами. І обабіч: на південь і на північ разок хат. Горбовину, що тяглась праворуч, прорізував гостинець. Ним щодня Оля йшла до своєї школи вісім кілометрів в один бік і вісім назад. І отець Радюк йшов у свої мандри.

Оля зустріла Стрільчуків із справжньою радістю. Запрошувала Віру віддавна. Ще тоді, коли вони покинули львівські шпиталі, де підчас большевицького панування працювала як медсестра й заприятелювалася з Вірою.

Віра ледве пізнала подругу. Повновида недавно й яснолиця, Оля тепер була худа, струнка. Її обличчя теж зовсім змінилося: воно видовжилося, вилиці виставали, шкіра була засмагла, темна. Ні сліду русявих кучериків, що їхній догляд давав Олі завжди багато труду. Волосся навіть потемніло й було згорнене в невеличкий клубок.

— Як бачу, розглядаєш мене, наче щось нове та неждане. Я забула написати тобі, що мій вигляд так змінився. Та, знаєш, я тепер селючка…

Згодом Віра зрозуміла, що шіснадцять кілометрів денно і більше як скромний харч зовсім змінили її подругу.

— Виглядаєш прегарно і я тішуся. Ми так давно не бачила одна одної. Щось же ми пройшли разом у нашому шпиталі. Але головне: привезла ти свого котика?

Увійшли до кухні. Вона мала глиняну долівку, велику піч, стіл і мисник. Бицьо вистрибнув з течки й став розглядатися по незнайомій обстановці.

— Який він чудовий, який розкішний! — вигукувала Оля, і заки Віра вспіла її здержати, Оля сягнула по нього і підняла на руки, щоб натішитися ним. Раптовий її рух налякав Биця. До того ж вона взяла його так, як беруть усіх котів: за передні лапки, тягнучи випростованого вгору. Це завдало йому сильного болю в місці колишнього перелому спини, і він заплакав такою ж скаргою, як тоді, коли Галочка робила на нього наступ під дверима кімнати Стрільчуків. Плачучи, він дивився на Віру з тривожним благанням. Було стільки скарги в його очах і стільки болю в його плачу!

Віра пояснила Олі, як треба брати його, і загалом просила, щоб Оля покищо залишила його в спокою, що він мусить мати час, щоб привикнути. Оля, що дуже любила котів і мала двоє своїх: Міцьку і Мурця, вже заздалегідь тішилася на приязнь з Віриним любимцем. Покищо, однак, на те не заносилося… Натомість поява Володка, що завжди так мило говорив з Олею, принесла їй нову радість.

— Ну, нарешті, ви в мене! — гукала з радістю, і її яскравосині очі сяяли золотими іскорками. Їх так любила Віра. — Ходіть, огляньте наші палати, свою кімнату і розгостіться.

Оля повела Стрільчуків до просторої ясної кімнати, що межувала з кухнею. Вона мала вже підлогу, два ліжка, це вже Оля придбала для своїх гостей, стіл, стільці і малий столик. З нею межували дві інші кімнати, обидві маленькі. Канцелярія о. Радюка, Оліного брата, де й на час побуту Стрільчуків він спав на канапці, і Оліна пристосована з комори: без вікна, вузесенька, що вміщала тільки Оліне ліжко. Над ним Розп’яття.

Таке було приходство, що в ньому жили обоє Радюки.

— Заки розгоститесь, мушу вам дещо пояснити, бо бачу, що дивуєтеся нашим достаткам.

Оля засміялася своїм горловим сміхом: — Поперше, парафія маленька й бідна. По-друге, мій брат, ви швидко познайомитеся з ним, не живе земським життям і не дбає про його добутки й вигоди. Врешті обоє працюємо, і хата цілий день порожня і справді нічого нам не треба. Але, он і обід, і я зараз покличу брата.

Підчас обіду кімната Стрільчуків замінялася в їдальню. Тепер Оля швидко накривала стіл і укладала на ньому харчі. Вже з своєї канцелярії вийшов о. Радюк і приязно вітався з гістьми. Зовсім похожий на Олю — з такими ж вистаючими вилицями, засмаленими вітром, невисокий, обличчя йому часто пітніло й витирав його носовою хустинкою. На собі мав вилинялу реверенду.

— Так багато Оля розказувала мені про вас, і я такий радий, що ви заселите нашу пустку. Але не на тих дві неділі, що писала пані, тільки залишитесь з нами. Куди вам їхати далі? Большевики тут і так не прийдуть. А потім: все в Божих руках і його свята воля привела вас сюди.