Читати книгу - "Дженні"

тету приблуду.

Але Пітера вже й слід прохолов. Лише біла смуга хутра кинула щура, підлетіла до перил і зістрибнула з них у море за Дженні.

Розділ тринадцятий
Містер Стрейчен рятує докази

БУЛЬК! Пітер пірнув під воду!

Навколо все вирувало й кипіло шумовинням і піною; від могутніх обертів ґвинта «Графині» одразу ж під поверхнею йшли хвилі й утворювалися вири. А ще вода була страшенно холодна.

Пітер відчув, що його самого затягує в потужний вир. Він занурився у воду, полетів сторчголов, потім різко випірнув на поверхню, але до того, як встиг хапнути повітря, його знову потягнуло у зелені глибини. Його груди розривало від нестачі повітря, Пітер боровся з усіх сил, намагаючись виринути на поверхню, гріб усіма чотирма лапами, і нарешті вигулькнув над водою, достатньо далеко від корабля, щоб більше не боротися з вирами й хвилями, які утворював його двигун. Водоверті зникли, біла піна розтанула, і він плив на поверхні холодного, солоного, зеленого і гладенького, як скло, моря.

На відстані, можливо, в п’ятдесят чи шістдесят ярдів він побачив маленьку цятку, що рухалася у воді, й спробував був закричати: «Дженні! Не бійся! Тримайся. Це я, Пітер. Я вже пливу», — але лише набрав повен рот жахливої на смак солоної води і після цього вирішив закрити рота і зосередитися на тому, щоб якнайшвидше дістатися до неї.

Пітерові здалося, що він почув від неї слабкий крик у відповідь. Виявилося, Пітер запросто може тримати голову над водою, піднявши підборіддя, і так швидко, як лише можливо, кіт поплив у її напрямку.

Що робити, коли він допливе до Дженні, Пітер не знав чи принаймні не думав про це. Напевно, моряк мав рацію і остання річ, яку зробить капітан Сурліс, це розверне «Графиню» чи зупинить її, втрачаючи дорогоцінний час, лише для того, щоб виловити з води двох приблудних котів, які самовільно пробралися на борт. Але зрештою, як би там не було, вони спробують врятуватися разом, він і така добра і лагідна кішечка, яка спершу врятувала Пітерові життя, а потім так віддано його навчала. Вони могли б разом поплисти до материка, що так привабливо зеленів удалині, а якщо їм не вдасться його досягнути — ну тоді, зрештою, вони втішать одне одного в останні хвилини і не розлучатимуться.

Пітер наполовину скоротив відстань між ними. А потім з жахом помітив, що Дженні з великим зусиллям повертається в його напрямку. Її маленька голівка, тепер гладка й мокра, заледве трималася над поверхнею, вона пливла, але дуже погано. Потім він навіть почув, як Дженні щось ледь шепоче йому:

— Пітере, повертайся! Не треба було цього робити. Я більше не втримаюся. Прощавай, Пітере, любий…

І з цими словами Дженні зникла під водою. Вона вигулькнула ще раз, і тепер Пітер був досить близько, щоб розгледіти відчай у її погляді до того, як її знову затягнуло під воду. Пітер подвоїв зусилля, так завзято працюючи лапами, що збивав довкола себе піну, а його груди стрілою розтинали морську поверхню. З неймовірними зусиллями він доплив до того місця, де бачив її востаннє, але Дженні там більше не було. Йому вже здалося, що він втратив Дженні назавжди, але саме цієї миті кінчик її хвоста з’явився над поверхнею, як сигнальний буй. Наступної миті Пітер поводився більше як людина, ніж як кіт, він пірнув під воду з широко розплющеними очима, обережно схопив Дженні зубами за шкірку на загривку і швидко виринув разом із нею на поверхню.

Сповільнившись і просто рухаючи лапами під водою, йому вдалося тримати свою і її голову над поверхнею моря. Дженні була слабка й частково непритомна, і тепер він розумів, що немає й мови про те, щоб доплисти до материка за дві чи три милі звідти. Насправді зараз нагальне питання полягало в тому, на скільки вистачить його сил, щоб тримати їх обох над поверхнею моря. Бо лише цієї миті Пітер зрозумів, як він втомився після боротьби з тим велетенським щуром, як удари об ящики зранили його і ще більше виснажили. Вперше Пітер почав сумніватися в тому, чи зможуть вони врятуватися, і в якусь мить слабкості навіть подумав, чи не легше було би просто здатися і пліч-о-пліч з Дженні Болдрін назавжди зануритися під хвилі, чи варто боротися, пливти і намагатися перевірити стару приказку: «Поки дихаю, сподіваюся».

Досі Пітер навіть не дивися на «Графиню Грінок», бо бачити корабель, що віддаляється і так жорстоко покидає їх напризволяще, було би нестерпно боляче. Але зараз, знаючи, що залишилися лічені хвилини до тієї миті, як його сили, що танули ще швидше від зусиль на підтримку Дженні, зовсім вичерпуються, Пітер почав плавати маленьким колом і дозволив собі один відчайдушний погляд, щоб дізнатися, як далеко запливла «Графиня» відтоді, як він стрибнув із палуби в море.

На своє превелике здивування і радість, Пітер побачив, що корабель завмер нерухомо не більш ніж за сотню ярдів від них, і лише чорний дим валував із труби. «Графиня» повернулась до них широким боком, її корпус, як стіна, підіймався з гладенької поверхні води. Вона виглядала більшою, ніж «Королева Мері», яку він бачив на картинці, й удвічі прекраснішою. А в десять разів прекраснішою була рятувальна шлюпка з вісьмома працьовитими моряками під командою боцмана Анґуса та з містером Стрейченом на носі, уже на півдорозі між іржавим бортом «Графині» та ним із Дженні. Щоправда, вміння гребти цієї команди шокувало, бо, здається, не було хоч двох гребців, що занурювали б, тягли чи діставали весла з води одночасно. Шлюпка тривожно розгойдувалась на поверхні ідеально спокійного моря, загрожуючи будь-якої миті скинути обох, Анґуса та містера Стрейчена, за борт. Тим не менш, вона рухалася вперед і переконливо демонструвала, що дива трапляються. Тож «Графиня Ґрінок» розвернулася, зупинилася, спустила шлюпку, й вони були майже врятовані.

За кілька секунд завдяки крикам Анґуса і містерові Стрейчену, що з носа показував напрям, шлюпка підійшла до друзів. Виявляється, у містера Стрейчена в руках була довга жердина з сіткою на кінці. Перехилившись через борт, він