Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

і саме під його проводом вона зуміла здійснити цей стрімкий поступ, попри підозри, залишившись відданою Святому престолу. Урешті ні в кого не було сумніву щодо того, що папа приїхав не до Кучми. Він приїхав до своїх вірних, у першу чергу — до греко-католиків. Своїм візитом папа стверджував їхню перемогу. Він вітав їх.

Із цього моменту в УГКЦ усе частіше і впевненіше заговорюють про особливий статус для неї — статус патріархату. Патріархом тепер називають Любомира Гузара, який приймає це так само, як колись своє невизнане єпископство: не вимагає, щоб до нього ставилися як до патріарха, але і не заперечує, якщо така воля його церкви.

Президент Кучма, який мав грати роль господаря і стати «головним героєм» політичного спектаклю, поруч із папою Войтилом видавався швидше героєм фарсу. Він, звичайно, потрапив на перші шпальти «у пристойному товаристві». Але поряд із грандіозною особистістю папи Івана Павла ІІ український президент більш ніж завжди видався тим, ким був — дрібною непоказною людиною, що живе тут-і-тепер (поки в кадрі) і майже весь час у страху. Це стало дуже помітно поруч зі згорбленою фігурою «раба рабів Божих», що вражав величчю свого духу і зробив своїм девізом заклик: «Не бійтеся!»

Любомир Гузар, який стояв поруч, мав чого всміхатися в бороду. Зрозуміло, не цій гідній жалю різниці. Просто він знав, що виграв, і не одну партію на дошці Realpolitik — він щось змінив у світі. Візит папи римського в Україну перегорнув сторінку української історії. Закінчився розділ, у якому ми були невіддільні від «русского мира». І навіть якщо ми в той момент цього не відчули, це не має значення. Головне, що це сталося.

Ці зміни ми усвідомили пізніше — на Майдані. А поки на аеродромі «Чайка» й на львівському іподромі ми побачили, якою недоречною, неорганічною може здаватися людина, що зосередила у своїх руках майже всю владу в Україні, поряд із купою людей, що зібралися в ім’я чогось святого. Тоді чи не вперше ми на власні очі побачили, що така людина може бути відсторонена, загубитися в масовці, бо такий президент може виявитися нецікавим. Зайвим.

Розділ 12. Майдан. Пустеля та її околиці

На тлі Священної історії, яка твориться нами і навколо нас, ми постійно повертаємося в бесідах із Блаженнішим до старозавітнього сюжету про Мойсея і 40-річне блукання пустелею. У цих розмовах те, що завжди вважалося алегорією, обростає такою кількістю реальних рис, що відчуття дистанції тане. Нас оточує Священна історія, і в ній ми діємо по змозі: вплітаємо в неї свої життя, стаємо її персонажами. От тільки ми чи то занадто скромні, то чи не надто кмітливі, аби це помітити. І лише часом, у найбільш напружені моменти, відчуваючи дружній лікоть і солідарний рух поруч, починаємо здогадуватися, що з нами відбувається щось більше, ніж ми звикли думати.

Скільки років Мойсей водив народ по пустелі, допоки не померли всі, народжені в рабстві, сказати точно не зможе ніхто — навіть біблеїсти не мають спільної думки щодо обчислення часу в різних книгах Біблії. Скільки років насправді було Мафусаїлу?.. Коли народився Ісус Христос?.. Але що з того? Життя тече нерівномірно, і сорок років — наче сорок сороків, яких не злічити. Ще кілька років тому здавалося, що ми не те що в сорок — і в сто років не вкладемося, адже «народжені в рабстві» стійко відтворюють себе в наступних поколіннях вихованням, школою, бюрократією, своїми травмами і просто слабкостями. Потім стався Майдан, і ми побачили на ньому інших, незнайомих і несподівано гарних себе. А потім прийшла війна… Вона спресувала час, і стало здаватися, що не потрібні сорок років — усе зміниться вже завтра (якщо знову ніхто не завадить, розтягнувши час, поки ми намагаємося дати собі ради з простором).

Кожне зрушення в суспільному житті, кожен сплеск, вихід із соціальної апатії Блаженніший Любомир сприймав із молодечим ентузіазмом, убачаючи в них ознаки близького завершення сорокарічного поневіряння пустелею. Перші проблиски, напевно, він помітив ще в людях, які зібралися вітати папу Івана Павла ІІ — натовпах, які на очах перетворювалися на співтовариство, об’єднане метою і спільним відчуттям дива, що відбувається тут-і-тепер. Величезні простори в Києві та Львові швидко залюднювалися, бо люди збиралися задля спільної мети. Вони виявилися сумісні: римо- і греко-католики, навіть православні, яким хотілося помолитися з папою, і просто цікаві, які прийшли подивитися на «суперзірку», але виявилися всією душею захоплені тим, що відбувається. Потім 2004-го багато з них згадуватимуть цю подію, називаючи її першим пробудженням чогось, що змусило із довірою поставитися до залюдненого майдану. Спокійно прийняти думку про те, що можна — і треба — збиратися разом заради гідної мети. Що «може бути інакше» і що «правда є», є «межі норми», яких слід дотримуватися, а за необхідності — захищати. Слово «гідність» на Помаранчевому Майдані ще не вимовлялося з такою силою, із якою воно пролунало за дев’ять років.

Але була принаймні одна людина, яка рефреном по­вторювала його в ті яскраві дні.

Це був Любомир Гузар. Саме через призму людської гідності він пропонував сприймати те, що відбувається. Коли політики — і наші, і закордонні — намагалися вивернути український протест навиворіт, представляючи Майдан як мітинг «за Ющенка», тим самим ніби «знижуючи» його пафос, увести те, що відбувається, у зрозумілі й відносно безпечні для них рамки Realpolitik, Гузар говорив про людську гідність, через яку все й почалося. «Людей обдурили — і вони вийшли на Майдан на захист справедливості й своєї гідності», — повторював він у ті дні. Ющенко, на його думку, став для людей символом позитивних цінностей: довіри, справедливості, надії. Люди виходили на вулиці та стояли на майданах не «за Ющенка», а за те, що він для них символізував.

Помаранчеву революцію Гузар сприйняв з ентузіазмом. У ті дні він перебував у Львові (перенесення пат­ріаршої кафедри до Києва ще готувалося) і судив про події переважно за тим, що відбувалося на львівських вулицях і площах. У цих сплесках політичної активності (або, як він підкреслює, не стільки політичної, скільки громадянської) Блаженніший бачив яскраві ознаки й докази духовного зростання. Кожне нове покоління українців у якийсь спосіб виголошувало своє прагнення до свободи — отже, рано чи пізно такий народ знайде вихід із пустелі. До речі, Гузар завжди виправляв інтерв’юерів в «обчисленні майданів»: першою була все-таки студентська «Революція на граніті». Хоча його самого в Україні в той час ще не було, але в цьому «першому Майдані» він бачить важливу віху становлення української незалежності.

«Сірий кардинал Помаранчевої революції» — так називали Гузара в російському реакційному середовищі, попри його фізичну віддаленість від епіцентру подій і виваженість кожного сказаного в ті дні слова. Доводилося бути виваженим, адже для церкви, як і для цілої країни, це був період серйозного випробування на зрілість. Надто легко було захопитися політичною ейфорією і вдатися до прямої підтримки тих чи інших політичних сил або принаймні гасел. Утім, для церкви це не був прийнятний шлях: підтримавши найкраще в людях, вона мала залишитися поза політикою. Для пострадянської ситуації це виявилося не те що непросто — майже неможливо. Життя було політизоване наскрізь. Не кожен учасник Майдану чітко відокремлював своє прагнення до справедливості та образу за виборче шахрайство від політичних гасел і фігури опозиційного кандидата. Для багатьох «підтримати найкраще» означало саме «підтримати Ющенка» — ідея і людина, як і раніше, залишалися нерозривно пов’язаними. Радянські кліше «людино-символів» досі непогано працювали. Тому сформульовані в ті дні