Читати книгу - "Сицилієць"

Ла Венера не помічала посміху Пішотти. Вона вела далі:

— Я поховала його, а за тиждень — і моє дитя. Кажуть, то була пневмонія. Але я знаю, що в неї розбилося серце. Найліпше я пам’ятаю, як ходила до нього в гори. Він завжди був холодний і голодний, іноді хворий. Усе що завгодно віддав би, аби повернутися до життя чесного селянина. Але найгірше те, що серце його скам’яніло, немов оливкова кісточка. Він перестав бути людиною, хай Господь упокоїть його душу. Любий Турі, не будь таким гордовитим. Ми допоможемо тобі в нещасті, не стань таким, як мій чоловік перед смертю.

Усі мовчали. Пішотта вже не посміхався. Батько Ґільяно пробуркотів, що з радістю позбувся б ферми — міг би довше спати. Гектор Адоніс дивився на скатертину й супився. Ніхто не сказав ані слова.

Тишу порушив швидкий стукіт у двері — сигнал від одного зі спостерігачів. Пішотта вийшов поговорити з ним. Повернувшись, він дав сигнал Ґільяно, щоб той озброювався.

— У бараках карабінерів світло, наче вдень, — сказав він. — Поліційний фургон блокує Віа Белла там, де вона вливається в міську площу. Вони готові до нальоту на дім. — Він трохи помовчав. — Прощатися доведеться швидко.

Усі були вражені тим, як спокійно Турі Ґільяно готувався до втечі. Мати поспішила до нього в обійми, і, обіймаючи її, він уже тримав у руках кожуха. Попрощався з іншими і в наступну мить уже був повністю озброєний, у кожуху, з гвинтівкою на плечі. Та рухався все одно неквапливо. Турі всміхнувся близьким і звернувся до Пішотти:

— Можеш лишитися тут, і ми зустрінемося в горах потім або ж можеш піти зі мною зараз.

Пішотта без жодного слова пішов до задніх дверей та відчинив їх.

Ґільяно востаннє обійняв матір, вона палко розцілувала його й мовила:

— Ховайся, не роби нічого необдуманого. Дозволь тобі допомогти.

Але Турі вже виплутався з її рук.

Пішотта йшов попереду, через поля, туди, де починалися гірські схили. Ґільяно різко свиснув, його друг зупинився й зачекав на Турі. Шлях до гір був порожній, спостерігачі сказали, що патрулів поліції в тому напрямку немає. Після чотиригодинного сходження вони опиняться в безпеці, у гроті Б’янці. Якби карабінери погналися за ними в темряві, то був би надзвичайно хоробрий та дурний учинок.

— Аспану, — мовив Ґільяно, — скільки людей у гарнізоні карабінерів?

— Дванадцять, — відповів Пішотта. — І ще маресьяло.

Ґільяно засміявся.

— Тринадцять — нещасливе число. То чого ми втікаємо від такої невеликої жменьки? — Він трохи помовчав і сказав: — Ходи за мною.

Він пішов поперед друга через поля так, щоб увійти до Монтелепре трохи далі вулицею. Тоді — через Віа Белла, щоб було видно дім Ґільяно з безпечного сховку у вузькому темному провулку. Юнаки причаїлися в тінях, чекаючи.

П’ять хвилин потому вони почули джип, що торохкотів по Віа Белла. Шестеро карабінерів напхалися в нього, враховуючи самого маресьяло. Двоє чоловіків негайно рушили боковою вулицею, щоб заблокувати задній вхід. Марешалло й ще троє загрюкотіли у двері. У цю ж мить перед джипом зупинився маленький накритий фургон і з нього на вулицю вистрибнули ще двоє карабінерів із гвинтівками напоготові.

Турі Ґільяно зацікавлено дивився на все це. Цей поліційний рейд базувався на припущенні, що цілі не зможуть відповісти атакою зі свого боку, що єдиним варіантом для них буде втеча від сили, що їх перевершує. У ту мить Турі взяв собі за правило завжди мати можливість для контратаки, коли на нього полюють, байдуже, які малі в нього шанси, а може, навіть що менші, то краще.

То була перша тактична операція Ґільяно, і він був вражений тим, як просто взяти під контроль ситуацію, якщо стати проливати кров. Так, стріляти в маресьяло та інших трьох біля дверей він не міг, бо кулі могли втрапити в дім і поранити його рідних. Але він легко міг убити тих двох, що чатували на вулиці, і двох водіїв в автомобілях. Якби він захотів, то міг би зробити це, щойно маресьяло та його люди зайдуть у дім Ґільяно. Вийти вони не наважаться, і їм із Пішоттою вдасться спокійно пройти полями. Щодо поліцаїв, які перекрили вулицю фургоном — вони надто далеко, щоб зважати на них. Їм забракне ініціативності, щоб пройти далі вулицею, не діставши такого наказу.

Однак у тій ситуації він не мав жодного бажання лити кров. Маневр лишався інтелектуальним. Ґільяно особливо хотів побачити, як діятиме маресьяло, адже це йому належить стати головним ворогом Турі в майбутньому.

Саме тоді батько Ґільяно відчинив двері, маресьяло грубо взяв старого під руку й висмикнув надвір, криком наказавши чекати там.

Марешалло італійських карабінерів — найвищий ранг молодшого керівного складу Національної поліції, зазвичай командир підрозділу маленького міста. Це важлива особа в місцевій спільноті, до нього ставляться з такою ж повагою, як до мера чи парафіяльного священика. Тож такого привітання від матері Ґільяно він не очікував: вона перегородила йому дорогу й демонстративно зневажливо плюнула під ноги.

Марешалло з трьома підлеглими були змушені увійти до будинку силою й обшукувати його під градом образ і прокльонів від матері Ґільяно. Усіх присутніх вивели на вулицю, щоб там допитати; сусідні будинки спорожніли, їхні мешканці також поливали поліцію образами.

Коли обшук виявився марним, маресьяло спробував допитати мешканців. Батько Ґільяно був ошелешений.

— То ви думаєте, що я донесу на власного сина? — спитав він маресьяло під схвальний гуркіт натовпу на вулицях. Марешалло наказав родині Ґільяно повернутися до будинку.

У тіні провулку Пішотта розвернувся до Турі.