Читати книгу - "Вогнесміх"

кожен міг прилучитися до великої й глибокої ріки вітчизняного та світового мистецтва. Антоніно, хай ваша матінка, шановна Соломія Антонівна, прослухає свій улюблений «Танець маленьких лебедів»…

Перед очима Сави пливли, пливли хмарини, кружляли, ніби гігантська карусель. Він засміявся судорожним сміхом. Небесна карусель на небесній ярмарці! Цілий всесвіт катається на веселій круговерті, навіть не помічаючи, що внизу захлинається багнюкою людина. Людина, — прошелестіло в свідомості. — Людина… А чим ти кращий від оцього крижня або чиряти, що зірвані з траси небесного польоту твоєю злочинною волею, твоїм архаїчним азартом? Хіба ти пожалів їх? Хіба жаліють їх, безпомічних створінь природи, тисячі, мільйони жадібних мисливців, котрі потрясають сьогодні простір незліченними блискавицями убивчих пострілів?

Хмарини мінилися, звивалися в плавному метаморфозі. Ось вони подібні на ескадру казкових корабликів, а тепер перетворилися на хоровод лебедів. Плещуть широкими крильми, радісно кружляють, закликаючи друзів своїх піднятися із землі в неосяжні простори волі. І ось вже перед примруженими очима Сави — кільце легких грайливих балерин на сцені оперного театру. Дивовижна музика Чайковського заповнює безмірність, а в її потоці невагомо літають понад луками дивні чаклунські створіння.

Зненацька вдарила чорна блискавка з неба. Хижий шуліка врізався в гармонійний хоровод. Посипалося біле-пребіле пір’я з дивокола. Падають з високості закривавлені лебедята…

Стогін! Чи передсмертний крик?!

Кільце мертвих птахів. І він посередині, ніби мертве сонце в супроводі позбавлених життя планет. Так воно й є, так воно має бути, — шепотіли холодіючі вуста Сави. Хто вбиває когось — той вбиває себе. Вбиваючи життя на Землі, ми вбиваємо Сонце, котре дарувало те життя. І вдруге не отримаємо безцінного дарунка, якщо зневажимо його тепер…

Між очеретами почувся знову гавкіт Вірного. Сава з надією прислухався. Пес вискочив із густих заростів ситнику, стрибаючи з купини на купину, наблизився до знемагаючого мисливця. Радісно завищав, танцюючи біля транзистора, обтрушував брудні краплі води.

— Ну що, Вірний… що? — прошепотів Сава. — Бачив людей?..

Знову зашелестіли очерети, захлюпала вода. Вдалині з’явилася граціозна постать дівчини. Вона була одягнута в темно-синій тренувальний костюм, що зграбно обтягував її струнке тіло. На худенькому обличчі виділялися темно-сині очі. Ось вона вже поряд з ним, побачила заляпане багнюкою обличчя втопаючого, здивовано глянула на транзистор, з якого лине ласкава, тривожна, таємнича мелодія пісні й слова очікування та віри: «Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари, я від тебе в ці дні у полоні печалі… Може, десь у лісах ти чар-зілля шукала…».

Сава не ворушився, затамував подих. Сниться йому чи це реальність? Сором і радість заливали груди. Дівчина зиркнула на кільце мертвих птахів довкола мисливця, густі брови на її переніссі зсунулися докупи. Хлопець відчув, як холодок передчуття заворушив його волосся. Де він бачив такі брови, такі очі? Та це ж… Такі брови у Гриця, в його побратима. Невже це… його сестра? Невже?..

Дівчина мовчки одв’язала від пояса вірьовку, розкрутила, кинула один кінець Саві. Він судорожно вчепився в нього.

Рятівниця напружилася, впираючись в купину. Зловісно чавкнула трясовина, піддалася.

Пес підстрибував від нетерпіння поряд, бив хвостом об землю.

Ще зусилля!

Ще!

Повільно, надто повільно відпустило болото свою жертву. Тримаючись за руку дівчини, виповз з багнюки Сава, весь обвішаний мертвими птахами. Опираючись на рушницю, став на купину. Ще не вірячи своєму рятунку, дивився на небо, на дівчину.

— Дякую, дякую, — пробурмотів він. — Якби не ви…

— Дякуйте йому, — холодно відповіла дівчина, стріпнувши чорною гривою волосся, розсипаного по плечах, і показала на спанієля. — Я проходила неподалік… Він кинувся до мене, схопив за брюки. Я зрозуміла, що біда. Розумний пес…

Вона гидливо глянула на здобич Сави. Одвернулася. Зробила знак рукою — ходімо! І, не оглядаючись, пішла до стіни очерету, стрибаючи з купини на купину.

Сава хутенько вкинув транзистора в брудний рюкзак, подався за нею, на ходу бридливо оббираючи багнюку. Важко дихав, усе ще не спроможний отямитися від пережитого потрясіння. Щось вирувало в ньому, обпадало, обгорало назавжди, щось прояснялося, висвітлювалося, прозорішало. В серці спліталися радість і якась дивна печаль. Запитати? Признатися? Адже домовлявся з Грицем, що завітає до його родичів, познайомиться, привітає. От і «познайомився», «привітав»! Боже, як бридко, недобре, нечисто! Навіщо, навіщо він поїхав на полювання? Чому не продумав усе як слід? Чому піддався хлоп’ячому азарту, гуртовому інстинкту?

Дівчина йшла стрімко, легко, не обертаючись. Байдужа, холодна. Розсувала очерет та рогіз, дивлячись лише вперед.

Мисливець винувато шкандибав за нею, опираючись на рушницю. Поруч дріботів пес.

Тиша. Шепіт очеретів. Співи птахів. Спокій.

І ось стіна ситнику та очерету залишилася позаду. Купини й болото поволі перейшли в галявини, порослі оксамитними травами та барвистими квітами. Розмаїті метелики пурхали над ними, подібні до рухливих незабудок або білих гвоздик, що раптом одірвалися від материнських стебел. Вірний радісно завищав, побіг вистрибом між травами, толочачи квіти.

З’явилися кущі. Узлісся. Дівчина заглибилася в ліс. Сава побачив стовп з написом: «ПОЛЮВАННЯ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. ЗАПОВІДНИК „НАДІЯ“».

Хлопець на хвилину зупинився біля стовпа, щось хотів сказати дівчині, котра стрімко віддалялася, простягнув до неї руки… і знову опустив їх, мовчки кинувся доганяти її.

Ліс щасливо вирував пташиним гомоном, святкуючи вічну феєрію радості. Промені сонця пронизували густе віття дубів, беріз, хвойних дерев, і хлопцеві здавалося, що ті світлові тремтливі нитки сплітають докупи тріпотливе зело, повітря, квіти, хмарини в небі і пташиний спів у казковий, дивний килим.

Між деревами заворушилося щось велике, незграбне. Гавкнув пес.

— Вірний, мовчати! — наказав Сава.

Велично вийшов назустріч дівчині лось, довірливо витягнув губи до неї. Вона зірвала пучок трави, подала. Лось прийняв гостинця, почав задумливо жувати. Чорні очі тварини були вологі, глибокі й ніжні. Дівчина ласкаво погладила лося біля вуха, поцілувала в ніс. Сава дивився на все те чудо здалека, роззявивши рота. Знав, що лосі легко приручаються, що