Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Однак важливо підкреслити, що деякі з радянських пропагандистів і агітаторів, звертаючись до народних зборів та місцевого населення із закликами, наприклад, «вигнати буржуїв з їхніх трьохкімнатних квартир», тим само підштовхували селян до нападів на маєтки польських осадників, убивств підприємців і купців тощо. Таким чином вони відображали загальну тенденцію, політику розпалювання класової ненависті, що панувала в СРСР, а саме — культивування в суспільстві ворожості до всіх цих буржуїв, тобто до «людей непрацюючих». Усе це не могло не вплинути на характер подальших українсько-польських взаємин у Західній Україні.

Документи свідчать, що керівникам Кремля не потрібні були ті особи, які не відповідали встановленим у Радянському Союзі стандартам соціального походження, національністі або політичних переконань. А тому польському осаднику, офіцеру, службовцю поліції, суспільному діячеві доводилося ховатися від органів НКВС. Зробити це було важко, оскільки в кожному селі знаходилося багато активістів з-поміж місцевого українського населення, які самі видавали поляків до рук радянської адміністрації. З огляду на це значна частина польської інтелігенції тікала з провінції до Львова або до інших великих міст, де відчувала свою численну перевагу і була впевненішою у своєму становищі, навіть не маючи офіційної опіки з боку місцевої влади[150].

Незабаром ситуація почала поступово змінюватися. Радянські функціонери швидко зрозуміли, наскільки глибоко вкорінилося у свідомості західних українців прагнення до самостійного державницького життя, і почали всілякими засобами боротися з ним. Це відобразилося, передусім, на організаційній мережі ОУН, яка на території Східної Галичини опинилася у надзвичайно скрутному становищі[151].

Арешти, депортації, кампанія з примусової організації колгоспів охопили все населення Західної України. Українці також почали скаржитися на політику «рад». Молодь тікала за Буг і вступала до лав української допоміжної поліції. Інформація про це, до речі, постійно надходила до польського емігрантського уряду в Парижі[152].

Чимало українців працювало на німців у підпіллі на радянській території. Репресії з боку «рад», що їх зазнала й українська людність, вплинули на зміну її ставлення до поляків — воно стало доброзичливішим. В українському середовищі виникло навіть почуття певної солідарності з польським населенням. У будь-якому разі український клір і інтелігенція визнали поляків за менше лихо порівняно з більшовиками[153].

Відомості про ситуацію на західноукраїнських землях, що різними каналами продовжували надходити до керівних органів польської емігрантської влади, змусили Комітет у справах країни на черговому засіданні 28 листопада 1939 р. прийняти відповідну резолюцію щодо українського питання. Резолюція не була офіційною декларацією уряду, а призначалася лише для довірених осіб як директива щодо ведення переговорів з українським самостійницьким представництвом. Через побоювання можливої негативної реакції з боку Москви справа польсько-української співпраці до певного часу мала залишатися у великій таємниці.

У вступі до цього документа зазначалося: «Уряд не тільки припускає можливість порозуміння з незалежним українським рухом, але визнає потребу створення спільного польсько-українського фронту... спрямованого проти окупантів». Далі у пунктах резолюції передбачалося:

«1. Буде створена незалежна українська держава. У справі східних кордонів цієї держави поляки погодяться на будь-яку пропозицію, запропоновану українською стороною.

2. Незалежна українська держава існуватиме на засадах рівності з Польською Республікою в єдиній федерації. Укладення кордонів між Польщею й Україною буде залежати від характеру федеративного устрою.

3. Українська меншина в межах Польської Республіки, польська меншина в межах української держави користуватимуться широкими національними і культурними правами на взаємних засадах»[154].

Голова КСК генерал К. Соснковський надіслав цю інструкцію з метою її затвердження до прем’єра уряду В. Сікорського. Однак той скептично поставився до намагання членів Комітету повернутися до міжвоєнної політики федералізму. Голова уряду вважав, що поляки й українці в майбутньому самі мусять визначити можливі форми свого співіснування. До того ж він мав сумніви, чи схвалять цю так звану прометеїстичну політику західні союзники Польщі[155].

З цих причин офіційна декларація польського емігрантського уряду від 18 грудня 1939 р., що визначала головні напрями його зовнішньополітичної діяльності, лише у найзагальніших рисах торкалася українського питання, зокрема підтверджувала засади рівноправності і справедливості у ставленні до національних меншин. Водночас вона проголошувала боротьбу Польщі «за повернення втрачених східних кресів»[156].

На початку 1940 р., коли поляки дуже сподівалися на можливість нападу на СРСР з півдня союзницьких військ на чолі з французьким генералом М. Вейганом, у штабі Польського Головнокомандувача з’явилося чимало планів щодо врегулювання українського питання за рахунок зруйнованої більшовицької імперії, хоча були вони в тій ситуації нереальними.

В одному з них, датованому 6-м січня 1940 р., зазначалося: «Метою організації і підтримки українського збройного руху на Київщині і за Дніпром має бути: а) диверсія у глибокому тилу більшовицької армії; б) можливий розпад Росії на окремі національно-державні утворення; в) можливе створення Української держави на Наддніпрянщині».

Далі у плані підкреслювалося: «Польща зацікавлена в тому, щоб цю акцію проводити за власний рахунок, щоб занепад більшовизму весь світ ставив у заслугу нам, ... щоб нарешті новоутворена Україна була для нас чинником прихильним, а не ворожим... На чолі акції повинні стояти поляки, які б виступали як керівники українських повстанських загонів... Мусимо пам’ятати, що робимо це не для них, а для себе, що це в наших власних інтересах, що через цю акцію ми готуємо собі умови для подальшого співіснування, що повинні мати вирішальний голос при визначенні