Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

інші, але їх задоволення для дитини є не менш важливим, ніж задоволення потреб у близькості, автентичності чи безумовній любові. Зокрема, відчуття непорушності особистісних меж розвиває опірність до психологічного тиску та впевненість у праві на власну думку. Ці речі абсолютно протилежні постійній готовності до обману та перебуванню в так званому стані сигналізації. Якщо я знаю, що маю особистий простір власних речей, своєї території, простір часу, який належить мені, простір своїх звичок та способу життя, простір думок, мрій, простір, який ніхто не може порушити, зачувши моє «стоп», то це викликає глибоку й непорушну впевненість щодо можливості зупинити буть-якого маніпулятора та будь-яку маніпуляцію, не відстежуючи її повсякчас, а саме тоді, коли вона виникне.

Раніше я згадувала не лише про потребу в просторі психологічної приватності, але й про необхідність мати свої речі, на які ніхто не зазіхає, час для особистих справ, свою територію в помешканні. Цікаво, що все це не просто фізичний особистий простір, а простір, на якому вибудовуються й тримаються межі психологічні. Якщо малюк не має права на власні іграшки, школяр — свого робочого столу й часу на ігри, підліток не має своєї кімнати чи хоча б маленької території, недоторканної для дорослих, тоді не має ґрунту, на якому могла б задовольнятись потреба у власних психологічних межах — думках, мріях, переконаннях, планах, вчинках.

Якщо говорити про дослідження, то, наприклад, психолог Наталя Півненко помітила, що діти, чиї батьки порушують їхні психологічні межі: карають фізично або забороною на іграшки, не враховують думки та не дають можливості приймати власні рішення, мають серйозні проблеми у спілкуванні з ровесниками. Вони більш тривожні, агресивні, а ще невпевнені в собі і через це використовують іграшки, щоб підкупити друзів, часто готові грати та діяти за правилами інших і навіть іти на приниження, наприклад ставати мішенню насмішок, аби бути прийнятими в групу.

Задовольняючи потребу у власних межах, ми сигналізуємо дитині, що вона має право на ці межі, має право на простір власних думок, має право на «стоп» і право на «ні», має право зупинити спілкування з будь-ким, хто ці межі переступає хитро та маніпуляційно чи прямо й нахрапом. І цей «будь-хто» — у першу чергу ми, дорослі, які оточують дитину. Повага до особистого простору та його меж є важливою психологічною потребою, задоволення якої сприяє перш за все опірності до психологічного тиску та готовності цей тиск витримувати й толерувати без зайвої тривоги чи агресії.

  Дозувати вимогливість

«Усе має робитися якісно та вчасно!» Якби шляхетні родини й досі прописували свої гасла на прапорах, то саме ці слова майоріли б над дверима Сергійкового будинку. А те, що його родина є шляхетною, зрозуміло й зараз. І нехай часи лицарів давно минули, Сергійкові тато, дядько й дідусь виглядають так, ніби щойно повернулись з хрестового походу та скинули обладунки. Усі чоловіки в родині авіаінженери, винахідники та альпіністи. Кожен має не один патент. Кожен усе життя працює на відомому авіаційному заводі. Кожен дійшов до верхівки кожної гори, на яку брався здійматись. Жоден не живе з першою дружиною, але кожен опікується всіма дітьми й онуками та бере активну участь у їхньому житті — виховує, наставляє, визначає гуртки та заняття, ходить на класні збори та змагання. Тільки-но комусь з хлопчиків виповнюється п’ятнадцять — беруть у гори.

Десятирічний Сергійко живе з мамою, але всі вихідні проводить з татом і точно знає, ким буде, коли виросте. Хлопчик дуже любить свого тата, страшенно пишається ним і трохи побоюється. Тато дуже вимогливий як до себе, так і до інших. Тато щоранку о 6:00 виходить на пробіжку, о 6:40 в нього вправи, а о 7:15 — холодний душ. Потім сніданок і дорога на роботу. Тато ніколи не запізнюється, не порушує обіцянок і нічого не лишає поза своєю увагою.

«А якщо він і дитині кисень перекриє?! — запитує стривожена мама. — Йому ж лише десять, а вже те саме — пробіжки, душ, щотижневі звіти про навчання, книжки, прочитані зі списку, фільми… Знаєте, у мене теж був список і я мала звітувати. Я мала бути освіченою дружиною… вміти те, робити се… Не витримала. А Сергійко ще дитина, раптом теж не витримає? Що я? Три роки страждань, що не відповідаю високим стандартам, і намагання перекроїти себе, заслужити похвалу. Півроку відчаю та істерик. Розлучення. Рік депресії. Зрештою — дихаю. Боюсь наврочити, але ця готовність на все в Сергійкових очах! Я ж так само дивилася. Не хочу, щоб мій син переживав те саме!»

Сам же Сергійко мріє бути як тато, мріє і дуже переймається тим, що це йому не вдасться. Він переглядає татові шкільні та студентські альбоми і потайки копіює його поставу та намагається підібрати речі так, щоб скидались на юного тата. У класі Сергійка вважають найсерйознішим, він староста, надія вчителів, постійний зразок для наслідування та улюбленець дівчат. Чи не щодня в своєму наплічнику Сергій знаходить клаптик паперу з романтичним посланням. У нього закохуються, ним захоплюються, а він дуже боїться вирости і не бути схожим на тата. Він навіть маму образив, сказавши: «Ну чому ти мене таким білявим народила?! Чому не в тата?!»

Однією з популярних тенденцій у дитячій психології та психотерапії є аналіз стилю сімейного виховання, визначення його конструктивних і ризикованих стратегій і корекція останніх. Простіше — психологи намагаються збагнути, що батьки щодня роблять зі своїми дітьми і як це відбивається на дитячій поведінці та вчинках. Ті способи виховання і реакції, які призводять до гарних наслідків, пропонують підтримувати та розвивати, а щодо тих, які, навпаки, провокують неслухняність, істерики, зниження бажання вчитися та інші проблеми, то намагаються знайти спосіб відмовитись і змінити на кращі. Для того щоб виховний стиль можна було визначити, вдаються до спостереження за родиною, розпитують батьків і дітей, а також використовують відеозаписи.

Загалом виділяють кілька типових стилів сімейного виховання, і той, у якому значне місце займають контроль, вимогливість, оцінка, покарання за неслух, малу старанність чи відмову слідувати правилам, називають жорстким, авторитарним, вольовим або стилем надмірної вимогливості. За такого виховання діти відчувають постійний нагляд, контроль та необхідність відповідати певним вимогам. Цікаво, що ці вимоги можуть бути простими, зрозумілими і навіть корисними для дитячого здоров’я та розвитку, наприклад щоденна ранкова зарядка, заняття шахами чи прибирання в кімнаті. Жорсткість чи авторитарність приховуються не стільки в змісті цих вимог, скільки в способі, до якого вони задаються, а також в способі контролю їхнього виконання.

Припустимо, що дитина має щодня звітувати про зроб­лене. Наприклад, перед вечерею чи сном батьки переві­ряють виконання домашнього завдання. Виконане — усе добре, можеш готуватися до наступного дня і сну; ні — виконуєш, доки не виконаєш, або дістаєш штрафних санкцій. День у день, без виключень, перерв чи послаблень, звільнення від «повинності» дається хіба що на час хвороби. У такій ситуації дитина втрачає будь-який спосіб контролю над ситуацією і їй лишається хіба що захворіти. Або інший приклад: щоденне читання вголос, перед школою після сніданку так, щоб чула вся родина. Я була знайома з одним чудовим і кмітливим хлопчиком, який не те що зненавидів читання через таку традицію, а якось розпатрав