Читати книгу - "Анексія: Острів Крим"

Організатор «Крим-SOS» Таміла Ташева розповіла про свої спогади перших днів окупації: «Про окупацію я дізналася з Інтернету. Я на той момент працювала піар-директором групи „ТІК“. Тоді ми просто о 9-й ранку зв’язалися телефоном із Севгіль Мусаєвою, Алімом Алієвим. Ми тоді не розуміли, що відбувається, а якщо ми, кримчани з безліччю контактів у Криму, не розуміли, — було очевидно, що мало хто взагалі розумів. Ще думали — ну, побавляться й заспокояться. Того ж дня із Севгіль і Алімом вирішили створити такий інформаційний майданчик, за допомогою якого інформуватимемо людей, що відбувається в Криму. Тоді ми створили сторінку у Facebook, яку назвали „Крим-SOS“. Головне, що там було, — перший заклик про допомогу й посил для людей: ми інформуватимемо про те, що насправді відбувається в Криму. Нам, кримчанам, було не важко знайти інсайдерську інформацію. Ми розпитували журналістів, уточнювали щось. Уже за кілька днів до нашої ініціативи підключилися сотні волонтерів. І ми стали повноцінним медіа.

У нас було три групи волонтерів: одна знаходила інформацію в інформаційних потоках, друга верифікувала її, третя модерувала.

Пізніше в нас з’явилися свої інформатори — військові з військових частин. У мене був свій інформатор із Військово-морського флоту. Я у нього навіть запитала: чому ви вирішили нам допомагати, вам за це нічого не буде? Він відповів, що дуже багато залежить від того, чи допомагатиме він чи ні. Бо якби він мав важливу інформацію, але не передав її нікому, то ніхто й не зміг би допомогти. Адже з Києва тоді реакції не було. Тому військові вирішили через волонтерів поширювати інформацію. Уся та інформація, яку нам давав цей інформатор, завжди підтверджувалася. Наприклад, він говорив, що зараз буде захоплюватися якась військова частина. Ми цю інформацію верифікували, продзвонювали ці частини, попереджали. Просили журналістів туди підтягуватися, висвітлювати. Це було весь час — березень — квітень: і до референдуму, і після, коли почався сильний тиск на військові частини.

Звичайно, ми розуміли, що відбуваються жахливі речі. Але працювали в дикому темпі, спали по три години на добу. І зупинитися, заплакати й говорити „як все погано“ просто не було часу. Крім того, починаючи з 3 березня, підключилися перші переселенці — спочатку з Криму, потім зі сходу. Зараз я в Крим нев’їзна: мене попередили силові відомства України, що краще туди не їхати, бо мене можуть заарештувати. „Крим-SOS“ постійно використовує такі поняття, як окупація, незаконна влада, а за російськими законами це кримінальний злочин. Звичайно, хочеться з’їздити до батьків, побачити улюблені місця. Але зараз не можна».

Український соціолог Юрій Саєнко влучно зауважив про передумови кримської кризи: «Жодних соціально-економічних причин для політичного конфлікту в Криму немає. Уся справа в тому, що кримчани одурманені двома факторами — російською пропагандою та історією. Вони дивляться тільки російське телебачення й чули, як прем’єр Росії Дмітрій Мєдвєдєв заявив, що в Україні владу захопили екстремісти з автоматами. З іншого боку, наші недавні соціологічні дослідження показали, що там уся пам’ять занурена в радянські часи. Переважає думка, що тоді все було добре»102.

Журналіст Олександр Янковський так сьогодні пригадує події того буремного дня: «Найголовніше враження ранку наступного дня [27 лютого, мається на увазі. — Прим. ред.] — російські прапори над будівлею Ради міністрів АР Крим. Ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Могильов подав у відставку й виїхав. Центральні вулиці міста оточені міліцією. Хто захопив? Терористи? Але чому, якщо це терористи, міліціонери спокійно стоять спиною до будівлі Радміну та Верховної Ради й усміхаються? Можливо, „руськоміровці“ граються в „Зірницю“ й вирішили скористатися ситуацією та проголосити незалежність Криму?»

27 лютого ввійшло в історію як день, коли вперше історію почали творити не політики чи громадяни, а неідентифіковані «зелені чоловічки». На жаль, усвідомлення початку катастрофи ще не прийшло до більшості українських, європейських та американських політиків. Вони були переконані, що йдеться лише про черговий сплеск сепаратизму, підтримуваний Росією, метою якого є банальний шантаж. Владімір Путін мав точну відповідь і точно знав, чим відповість йому Україна та Захід. Путін послав, як він уважав, потужний сигнал Заходу. Проте відповіді на нього так і не дочекався.

«За той день, коли стали пересувати референдум, коли сама тема референдуму була змінена, — і референдум був пересунутий набагато раніше, — він [Путін. — Прим. ред.] побачив, що ніхто на нього не звертає уваги, що він включає сигнали, один, другий і ніхто цього не бачить. Він не вважав їх слабкими, він вважав, що вони його обіграли. Це його вічна проблема, про що мені розповідав Зурабов. Чому в Путіна не виходять переговори з Януковичем? Тому що вони розмовляють на різних понятійних рівнях, і Путін розмовляє своїми сигналами. Янукович не розуміє, що хоче Путін. І потім Янукович запитує в Зурабова, що він від нього хотів. Коли було ухвалене рішення про анексію Криму, він уважав, що вони вже все зрозуміли», — переконаний Віталій Портніков.

Ціна, заплачена за цю авантюру, як покажуть уже найближчі дні, виявиться занадто високою й для Криму, і для України, і для самої Росії. Але 27 лютого цього ще майже ніхто не знав. Цього дня Владімір Путін був тріумфатором і готувався ввійти в історію як черговий «собиратель земель русских». Це був його день. Чорний день історії відносин України та Росії. Чорний день історії Криму.

Ранок 28 лютого приніс нові сумні звістки. Уночі військовослужбовці Чорноморського флоту РФ заблокували два аеропорти Криму — «Бельбек» (Севастополь) та міжнародний аеропорт «Сімферополь». Міністр МВС Арсен Аваков уранці написав у Facebook про деталі захоплення цих об’єктів, назвавши це захоплення початком збройного вторгнення Російської Федерації на територію України.

«Крим. Доповідаю стан за підсумками ночі:

1. Аеропорт „Бельбек“. Заблоковано військовими підрозділами флоту РФ. Усередині аеропорту знаходяться військові та прикордонники України. Зовні — військові в камуфляжі та зі зброєю без розпізнавальних знаків, проте не приховують своєї приналежності. Аеропорт не працює. На зовнішньому периметрі пости МВС України.