Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

але не думав, що побачить його смертельно пораненим, майже мертвим. Не сподівався, що ворожі літаки шугають понад дахами так безкарно… І знову відчув себе тяжко скривдженим за те, що йому не дали до рук зброї, а ведуть в якусь школу, яка зараз і зовсім нікому не потрібна!..

— Вам куди далі? — запитав водій, коли нарешті літаки зникли, а бомбардування припинилося.

— До штабу, — відповів Єхлаков.

— Доведеться добиратися самим, бо я — до майстерень.

— І за те, що підвіз, спасибі.

Тепер Єхлаков і Валерик ішли по місту пішки. І перед їхніми очима розгорталася ще жахливіша картина руйнувань. Фактично не було вулиць, не було тротуарів і дворів, мало вже стояло й уцілілих будинків. Лежать лише гори битої цегли, стирчать обгорілі стіни, а з них звисають скособочені балкони, віконні рами, валяється всяке домашнє начиння. А над усім цим плаває важкий смердючий дим, якого навіть поривчастий пронизливий лютневий вітер не може розігнати.

«Мертве місто… мертве… — увесь час крутиться в голові у Валерика. — Це вже й не місто обороняють севастопольці, а пустельну територію, шматок мертвої землі…»

Але він помилився.

Серед зруйнованих будинків на уявних тротуарах з'явились військові і цивільні. Кожне кудись поспішає, у кожного якісь справи. На обличчях — ні розпачу, ні приреченості, а тільки сувора зосередженість, зібраність, яка буває в людей, що знають свою мету і з непохитною твердістю йдуть до неї.

Звідкись взялися й діти. Всій теж кудись поспішають, у кожного з них своя турбота. Видно, бомбардування, кулеметна стрільба з ворожих літаків для них звична річ, і їх уже нічим не здивуєш і не злякаєш.

Ні, не мертве це місто!

Воно тяжко поранене, покалічене, але — живе!

І в нього є сила, щоб боротись!..

— А ти ж як думав? — несподівано озвався до Валерика Єхлаков, ніби прочитавши його думки. — Думав, що тільки там фронт? На оборонних рубежах?.. І тут — фронт, може, ще тяжчий. Бо там ти бачиш перед собою ворога і йдеш на нього в атаку. А тут — тільки дивишся та ховаєшся…

— А де ж наші літаки? — запитав Валерик. — Он і шофер каже: коли б були…

Єхлаков глянув на Валерика, зустрівся з ним поглядом — і відвернувся:

— Гм… Де?.. Я, братику мій, і сам думаю: де? Звісно, в руках фашистів майже вся Європа. Це — сила! Заводи, фабрики, шахти, все вони загарбали, так що є чим воювати… Ну і несподіваний напад — теж… Ми-то ждали, але не так швидко. Гадали, що це пізніше може статись… Словом, не підготувались як треба до цієї війни. Хтось про щось не подумав вчасно, чогось не врахував. Інакше так не було б… А перемогти нам треба. І переможемо. Дорогою ціною, звісно, але переможемо. Бо сила не тільки в танках і літаках, а в людях. А люди наші міцніші за танкову броню.

Валерик якийсь час мовчав. Потім озвався несміливо:

— А може, ви не віддасте мене в школу, товаришу комісар?

Єхлаков раптом розсердився:

— Ну, це ти вже облиш! Здається, ми з тобою домовились!..

Вони перейшли центральну, гористу частину міста і почали спускатися в Артилерійську бухту.

Будинок штабу ховався між скелями й деревами, що висвистували на вітрі голим віттям. Біля штабу стояло кілька легкових і вантажних машин. Водії розмовляли, курили, зібравшись до гурту біля стіни, яка захищала од вітру. У дверях раз у раз з'являлися заклопотані люди, здебільшого одягнуті по-фронтовому, по-окопному, і одразу ж зникали, не затримуючись і на мить.

Поки Єхлаков вирішував свої справи, Валерик грівся в коридорі біля теплої стіни. Тепер він уже остаточно переконався, що пороття на передову йому немає і треба себе готувати до якогось нового життя в тій невідомій підземній школі… Підземна школа — яка вона? Як там живуть школярі?.. Ну, це він ще побачить. Але якщо така школа є, то це свідчить, що твердо стоять наші під Севастополем і не думають здавати місто!..

Потім вони сіли в старий обдертий «газон», що деренчав і стогнав усіма своїми важелями, тягами, колесами, і знову поїхали розбитими вулицями, перестрибуючи через купи каміння та обминаючи ями. Валерик знову бачив тільки руїни, але тепер вони вже не пригнічували його так, як спершу. Він на власні очі побачив, що серед цих руїн живуть люди. Їм тяжко, так тяжко, що й не сказати, але вони не впадають у розпач, а роблять що кому належить.

За містом дорога петляла серед гір і долин. Вона то круто бігла вгору, то спускалася вниз. А обабіч неї, знову ж таки під маскувальними сітками, приховувались зенітні гармати, мінометні батареї і кулеметні точки. Тут порались бійці в плащ-на-латках і касках — копали, щось кричали в трубки переносних польових телефонів, вимахували маленькими прапорцями, розмовляючи тільки їм відомою німою мовою сигналів.

«А мене в школу везуть!… — знову хлюпнула образа в серце Валерика. — Як же я можу сидіти за партою, спокійно слухати, що розповідає вчитель, готувати уроки?.. Та й взагалі, про яке навчання може бути мова, коли під самим Севастополем точиться кривава битва за кожен метр землі, за кожен камінь, за кожен кущик?.. А може, ніякої школи й немає, а Єхлаков везе мене кудись подалі від передової, аби тільки позбутись мороки?..»

Але виявилось, що школа є. Тільки зовсім не така, якою уявляв собі її Валерик.

* * *

— Ну, ось ми й приїхали, — сказав Єхлаков, коли машина зупинилася біля велетенської гранітної скелі, вкритої багаторічним рудим мохом та кущами. Це була навіть не скеля, а гора, в якій чорніли квадратні й довгасті отвори.

Валерик дивився окіл себе, нічого не розуміючи. Єхлаков посміхнувся загадково: