Читати книгу - "Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України"

тяжкість захворювання (медичний критерій);

2) тяжкість вчиненого діяння (юридичний критерій);

3) ступінь небезпечності психічно хворого для себе чи інших осіб (соці­альний критерій).

Характер і тяжкість захворювання визначаються клінічною формою пси­хічного захворювання, його глибиною та стійкістю, динамікою хвороби, про­гнозом її перебігу та деякими іншими обставинами, що стосуються хвороб­ливого стану особи. Характер психічного захворювання, його форма, глибина, стійкість, особливості психічного стану і поведінки в період вчинення суспіль­но небезпечного діяння є провідною ознакою, яка визначає суспільну небезпе­ку психічно хворого.

Тяжкість вчиненого діяння ґрунтується на положеннях ст. 12 КК України про класифікацію злочинів.

Ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб містить оцінку:

— суспільної небезпеки вчиненого діяння, характеру вчиненого, можли­вих або тих, що настали, суспільно небезпечних наслідків та інших подібних обставин;

— психічного стану особи на момент розгляду справи судом і небезпечнос­ті даного хворого для оточуючих, що випливає з характеру захворювання.

6. У статті, що коментується, йдеться про примусове лікування тих засу­джених, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, та не пройшли повного курсу лікування. В Україні кількість таких осіб щоріч­но збільшується, а саме: якщо у 1990 р. примусове лікування було призначено щодо 779 хворих алкоголіків (6,5% усієї кількості засуджених) та 1586 нарко­манів (1,5%), то у 2005 р. уже кожен четвертий засуджений вчинив злочин у ста­ні алкогольного чи наркотичного сп’яніння (усього 45,8 тис. осіб із 176,9 тис. за­суджених).

7. Примусове лікування, що застосовується у зв’язку з вчиненням особою злочину та її засудженням, тобто яке пов’язане з кримінально-правовими від­носинами, необхідно відрізняти від примусового лікування алкоголіків і нар­команів як адміністративно-правового заходу. Зокрема, примусове лікування, що встановлено у ст. 96 КК України і про яке йдеться у ч. 1 статті, що коменту­ється, — це кримінально-правовий захід державного примусу, який застосову­ється судом поряд з призначеним покаранням до осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, з метою вилі­кування їх від соціально небезпечного захворювання, профілактики цієї хво­роби, а також запобігання вчиненню ними злочинів.

В органах і установах виконання покарань, як це випливає зі змісту ч. 1 статті, що коментується, продовжують лікування ті особи, щодо яких воно бу­ло встановлено судом в адміністративному порядку: таке лікування застосову­ється тільки у випадках звернення близьких родичів чи інших осіб до органів внутрішніх справ або прокуратури у зв’язку з небезпечною поведінкою хворо­го (зокрема, особа, яка ухиляється від добровільного лікування від наркоманії або продовжує вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і порушує права інших осіб).

Разом з тим, примусовому лікуванню не підлягають:

— особи, які страждають на тяжкі психічні розлади або іншу тяжку хворо­бу, що перешкоджає перебуванню в установах виконання покарань;

— інваліди I та II груп;

— вагітні жінки і матері, що мають немовлят;

— чоловіки віком понад 60 років і жінки понад 55 років.

8. Порядок здійснення примусового лікування засуджених регламентова­ний спільним наказом Міністерства охорони здоров’я України та ДДУПВП, ст. 117 КВК України, п. 97 ПВР УВП та іншими нормативно-правовими акта­ми Центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Відповідно до вимог ст. 116 КВК України, у місцях позбавлення волі орга­нізовуються необхідні лікувально-профілактичні заклади, а для лікування за­суджених, які хворіють на активну форму туберкульозу, — заклади на правах лікувальних. У цих установах і проходять примусове лікування засуджені, щодо яких судом призначено зазначений кримінально-правовий захід. Закла­ди охорони здоров’я та спеціальні лікувальні установи входять до структури ДКВС України.

9. Примусові заклади медичного характеру та примусове лікування засто­совуються і щодо засуджених, які захворіли під час відбування покарання та відмовляються від лікування (ч. 2 коментованої статті).

Порядок застосування судом примусового лікування до засуджених, які відбувають покарання, встановлений у ст. 4111 КПК України. Це питання вирішується суддею за місцем відбування ними покарання за поданням адмі­ністрації установи виконання покарань на підставі висновку лікарської ко­місії.

Суддя розглядає зазначене подання з участю прокурора, представника адміністрації УВП або медичного закладу, що звернувся з поданням, предста­вника лікарської комісії, що дала висновок, і, як правило, засудженого. Неявка в судове засідання прокурора не зупиняє розгляду суддею цих питань.

Після доповіді судді заслуховується пояснення осіб, викликаних у судове засідання, і думка прокурора, після чого суддя в нарадчій кімнаті виносить по­станову.

На постанову суду з питань, визначених у ст. 4111 КПК України, протягом семи діб з дня її оголошення прокурор, а також і засуджений вправі подати апеляцію до апеляційного суду.

10. Згідно з вимогами ст. 133 КВК України, відмова від лікування є зліс­ним порушенням встановленого порядку відбування покарання, за яке перед­бачена дисциплінарна відповідальність (ст. 132 КВК), а в окремих випадках — і кримінальна відповідальність (ст. 391 КК «Злісна непокора вимогам адмініс­трації виправної установи»).

Втеча із спеціалізованого лікувального закладу, а також по дорозі з нього тягне відповідальність за ст. 394 КК України.

Глава 4 НАГЛЯД I КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОНАННЯМ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ. УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ У ВИПРАВЛЕННІ І РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ
Стаття 22. Прокурорський нагляд за виконанням кримінальних покарань

1. Прокурорський нагляд за додержанням законів при виконанні кримі­нальних покарань в органах і установах виконання покарань здійснюється Ге­неральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами відпо­відно