Читати книгу - "Тихий Дін"

— Ноги легкі, та зад заважає!

— Сип, сип!

— НапГкрай гору бере!

— Дай звару, а то я!..

— Запалився, стерво! Танцюй, а то пляшкою!

П'яненький дід Гришака обіймав ширококосну спину сусіди на лавці, брунжав по-комариному йому в вуха:

— Якого року присяги?

Сусіда його корчуватий, мов той дуб-перестарок, дідуган гудів, відмахуючись рукою.

— Тридцять дев'ятого, синку.

— Котрого? Га?— настовбурчував дід Гришака зморшкувату скойку вуха.

— Тридцять дев'ятого, .сказано тобі.

— — Чий же будете? З яких?

— Вахмістр бакланівського полку Максим Багатирьов. Сам з хутора... з хутора Красний Яр.

— Родич Мелеховим?

— Як?

— Родич, кажу?

— Еге, дідом довожуся.

— Полку то бакланівського?

Старий згаслими очима дивився на діда Гришаку, катаючи по голих яснах непрожовану лустку, хитав головою.

— Значця Кавказьку кампанію відбували?

— З самим небіжчиком Баклановим, царство йому небесне, служив, Кавказ підкоряли... До нашого полку йшов козак о-який... Приймали Гвардійського зросту, однак сутулих... котрі довгорукі і в плечах знов же — теперешній козак поперек ляже... Ото, синку, які народи бували... їх превосходительство, покійний генерал "в авулі Челенджійському одного разу зболили мене малахаєм...

— А я в турецькій кампанії побував.... Га? Побував, еге ж. — Дід Гришака прямив зсохлі груди, по.брязкуючи Георгіями...

— Зайняли ми цей авул на світанку, а опівдні сурмить сурмач тривогу.

— Довелося й нам цареві білому послужити. Під Рошичем бій був, а наш полк 12-й донський козачий, зітнувся з їхніми яничарами.

— Сурмить ото сурмач тривогу...—веде своєї баклано-вець, не слухаючи діда Гришака.

— Яничари їхні навзірець отоманців. Еге ж, — дід Гришака гарячиться, сердячись махає рукою. — Службу при своєму цареві несуть, і на головах у них білі торби. Га? Білі торби на головах.

— Я й кажу своєму полчанинові: "Це, Тимохо, відступатимемо, тягни килим із стінки, ми його в тороки..."

—— Два Єгорія маю! Нагороджено за бойові геройства!.. Турецького майора живцем заполонив...

Дід Гришака плаче і стукає сухим кулачком по гучній і ведмежкуватій спині діда бакланівця; але той, вмокуючи шматок курятини замість хріну у вишневий кисіль, мляво дивиться на скатерку, залляту локшиною, шамшить проваленим ротом:

—. Ото, синку, на який гріх поплутав нечистий. — Очі дідові з мертвою настирливістю дивляться на білі зморшки скатерки, неначе бачить він не скатерку, залляту горілкою і локшиною, а снігові сліпучі брижі кавказьких гір.

— До цього зроду не брав чужого... бувало займемо черкеський авул, в саклях майно, а я не заздрю... Чуже сіреч від нечистого... А тут на ж тобі..: Впав у вічі килим... з китицями... От, думаю, попона коневі буде...

— Ми цієї всякої всячини поназдивлялися. Теж побували но заморських краях. — Дід Гришака намагається зазирнути сусідові в вічі, але глибокі очниці заросли, мов той байрак бур'яном, сивими пасмами брів та бороди; не докопається дід Гришака до очей, навколо сама тільки щетиняста непро-лазь волосся.

Він береться на хитрощі; він хоче притягти увагу свого сусіди ударним місцем свого оповідання, а тому починає без попередньої підготовки прямо з середини:

— І командує осавул Терсинцев: "чотовими колонами галопом арш-арш!"

Дід баклановець ураз скидує головою, мов муштрований кінь, зачувши сурму, і впускаючи на стіл вузлуватий кулак, шепоче:

— Списи до бою, шаблі з піхов, бакланівці!.. — Тут голос його раптом міцнішає, мерклі зіниці блищать і запалюються колишнім, загашеним через старість вогнем. — Бакланівці — молодці!..—'реве він, роззявляючи пащу з жовтими голими яснами, — в атаку... марш-марш!..

І смисленно й молодо дивиться на діда Гришаку і не витирає заяложеним рукавом чекменя сльози, що лоскочуть бороду.

Дід Гришака теж жвавішає.

— Подав він нам отаку команду і махнув палашем. Поскакали ми, а яничари вишикувались отакечки,—він креслить на скатерці пальцем нерівний чотирикутник, — в нас палять. Двічі ми на них ходили — зіб'ють та й зіб'ють. Де не візьметься з флангу з лісочку їхня кіннота. Наш командир сотні подає команду. Завернули ми правим крилом, перешикувались—і на них. Вдарили. Стоптали. Яка кіннота ароти козаків устоїть? Ото ж бо й є! Побігли вони до лісу, виють... Бачу я, біжить поперед мене їхній офіцер карим конем. Молодецький такий офіцер, чорні вуса вниз, оглядаться на мене й пистоля з чохла виймає. А чохло до куль-баки приторочене... Стрельнув і не влучив. Тут торкнув я коня, наздоганяю його. Хотів зрубати, а потім роздумав.

Людина ж... Правою рукою обхопив його поперек, так він, прошу вас, так із сідла й вилетів. Руку мені покусав, а все ж взяв я його...

Дід Гришака, тріюмфуючи, глянув на сусіду: той схиливши на