Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

гнилоголових на світі. Вважай, що ти вже небіжчик. Як і ми з Альбі.

Кров прихлинула до Томасововго обличчя — він розраховував бодай на якісь слова подяки.

— Не міг же я просто стояти там і спостерігати, як ви залишаєтеся за Брамою!

— Ну і яка нам з тебе тут користь? — закотив очі Мінхо. — Та що тут уже казати, чувак. Порушив Правило Номер Один — підписав собі смертний вирок.

— Дякую за теплі слова. Я лише намагався допомогти, — Томасу кортіло дати Мінхо доброго запотиличника. Наглядач силувано посміхнувся й опустився навколішки перед Альбі. Придивившись до потерпілого уважніше, Томас зрозумів, наскільки все кепсько: здається, Альбі був на межі. Темна шкіра швидко втрачала природний відтінок, дихання прискорилось і стало поверхневим.

Томаса охопило почуття безвиході.

— Що сталося? — запитав він.

— Не хочу обговорювати цього, — кинув Мінхо, мацаючи пульс Альбі й нахиляючись, щоб прикласти вухо йому до грудей. — Скажу тільки: грівери непогано вміють вдавати дохлих.

Томас безмірно здивувався.

— То його що… покусали… себто вжалили? І починається Переміна?

— Ти ще дуже багато не розумієш, — тільки й відповів Мінхо.

Томасу хотілося завити від досади. Він і без Мінхо чудово знав, що нічого не розуміє, саме тому і ставить запитання.

— Альбі помре? — змусив себе запитати Томас і здивувався, як буденно і байдуже прозвучало запитання.

— Оскільки ми не встигли до заходу сонця, то, либонь, так. Може померти вже за годину. Точно не знаю, як довго людина здатна протягнути без сироватки. Але будь певен, нам теж кінець, тож ним можеш не перейматися. Невдовзі ми всі вирушимо на той світ, — він сказав це так спокійно, що Томас не відразу зрозумів значення сказаного.

Нарешті серйозність ситуації почала доходити до його свідомості, й у нутрі все похололо.

— Ми і справді помремо? — запитав він, досі відмовляючись у це вірити. — Хочеш сказати, у нас немає шансів?

— Жодного.

— Та ну! Мусить же бути якийсь вихід! — Томаса дратував песимізм Мінхо. — Скільки гріверів можуть тут з’явитися?

Він глянув у коридор, що вів у Лабіринт, наче боявся, що чудовиська можуть приповзти на саму лише згадку про себе.

— Не знаю.

І тут у Томаса промайнула думка, що пробудила в ньому надію.

— А як же Бен, Галлі й решта вжалених? Вони ж вижили?

Мінхо кинув на нього погляд, який недвозначно давав зрозуміти, що Томас дурніший за коров’ячий дрист.

— Ти мене взагалі чуєш? Вони встигли повернутися до заходу, довбню! Повернулися в Глейд і отримали сироватку. Всі без винятку.

Томас гадки не мав, про яку сироватку товкмачив Мінхо, та зараз він мав важливіші питання.

— А я думав, що грівери виходять тільки поночі.

— Ти помилявся, шлапак. Вони завжди вилазять поночі, але це не означає, що вони не можуть з’являтися і за білого дня.

Томас не міг дозволити собі піддатися зневірі. Йому зовсім не хотілося здатися і покірно чекати на смерть.

— Чи вдавалося вижити бодай комусь після того, як він опинявся у Лабіринті поночі?

— Ні.

Томас насупився, гарячково намагаючись знайти бодай щось таке, що дало б слабку надію.

— А скільки всього людей загинуло?

Вкрай виснажений Мінхо сидів навпочіпки, поклавши руки на коліна і байдуже втупившись у землю.

— Щонайменше дванадцятеро. Ти хіба не ходив по цвинтарю?

— Ходив.

«То он як вони померли!» — подумав Томас.

— Там лежать ті, кого ми знайшли. Є багато пропалих безвісти, — сказав Мінхо й махнув рукою в бік відрізаного від них Глейду. — Клятий цвинтар не просто так влаштували на задвірках лісу. Ніщо так не отруює безтурботне існування, як щоденне нагадування про загиблих товаришів.

Мінхо підвівся, взяв Альбі за руки і кивнув Томасу на ноги.

— Хапай за смердючі милиці. Треба перенести його до Брами. Так вони бодай одне тіло зможуть виявити вранці.

Томас вирішив був, що недочув, — настільки дикою здалася фраза. Було враження, що ось-ось він остаточно і безповоротно збожеволіє.

— Цього не може бути! — гукнув він до муру, звівши голову.

— Годі скиглити! Сам винен. Не треба було порушувати правила. Берися за ноги.

Здригаючись від нападу нервової гикавки, Томас узяв Альбі за ноги. Удвох вони наполовину понесли, наполовину поволочили майже бездиханне тіло останню сотню футів до Брами, де Мінхо усадовив Альбі під муром. Судячи з вигляду Альбі, жити йому залишалося недовго — груди бідолахи заледве здіймалися й опускалася в такт важкому диханню, шкіра зросилася потом.

— Куди його вкусили? — запитав Томас. — Рану видно?

— Грівери не кусаються, вони колються. Місце уколу побачити неможливо. Цих місць може бути й дюжина.

Мінхо схрестив на грудях руки і притулився до стіни. Чомусь слово «колоти» здалося Томасу значно зловіснішим, ніж просто «кусати».

— Колються? Тобто?

— Чувак, ти не зрозумієш, поки своїми очима не побачиш.

— Гаразд, тоді чому він тебе не вколов?

Мінхо демонстративно витягнув руки.

— А може, і вколов! І я щомиті можу впасти без тями!

— Вони… — почав був Томас, але загнувся. Незрозуміло було, жартує Мінхо чи говорить серйозно.

— Немає ніяких «вони». Був тільки один, той самий «дохлий» грівер. Він раптом очуняв, вжалив Альбі й одразу ж злиняв, — Мінхо знову подивився в Лабіринт, що вже майже цілком потонув у пітьмі. — Можеш не сумніватися, невдовзі тут з’явиться армія цих почвар, щоб прикінчити нас своїми голками.

— Голками? — слова Мінхо здавалися Томасу дедалі страшнішими.

— Так, саме голками, — обмежився Мінхо лаконічною відповіддю і, здається, зовсім не збирався вдаватися в подробиці.

Томас ковзнув поглядом вгору — по густих заростях плюща, що приховував височенний мур. Розпач