Читати книгу - "Аеніль"

нашу Академію. Мене направила сюди Верховна правителька Лебеній. Я повинна вивчити тут усі науки і тільки потім повернутися додому. Якщо я залишу навчання, мене не підпустять і до кордону з Лебеніями. А за межами батьківщини, без дозволу Верховної лебенії взагалі довго не живуть.

— А… Тоді тобі справді не позаздриш. Але повинен бути якийсь вихід. Може, в особливих випадках і дозволено покидати Академію.

— Може й дозволено, але на короткий термін. А я добиралася сюди півтора року. Тобто треба три роки, тільки щоб побувати вдома і повернутися. На такий час не відпустять…

— Ну, я не знаю… Але ти не здавайся, все якось вирішиться, — пробувала підбадьорити подругу Аеніль, бо та схилила голову і закрила обличчя руками.

Дівчинці здалося, що Гелео плаче. Так минуло чимало часу у повній тиші, яку Аеніль побоювалася порушувати. Нарешті Гелео піднялася, стала походжати кімнатою і розглядати її. Біля одного кутка вона зупинилася і здивовано промовила:

— Що це?

Аеніль підійшла, і її очі розширилися від страху. Вона відтягнула Гелео від кутка зі словами:

— Не підходь туди!

— А що то? — Гелео повторила питання вже більш стривоженим голосом.

— Не знаю, але щось дуже погане…

У кутку клубочилися змієподібні шматки темного туману, точнісінько такі, які Аеніль бачила у лікарні, у палаті з Оріоною. Дівчинка не довго вагалася і розповіла все Гелео.

— Так… Це справді щось жахливе, — промовила та по закінченню розповіді. — Може, це відбулося десь тут?

— Не знаю, мені здасться, що краще звідси піти.

— Я не думаю, що тут існує велика загроза. Ці шматки туману потрапили сюди через щілини v стінах чи підлозі. Це приміщення відносно безпечне. Але нам справді пора йти.

Гелео повернулася до столика, за яким вони сиділи, і допомогла Аеніль прибрати рештки їхнього обіду. Однак коли вона згрібала крихти з інкрустованої кольоровим камінням поверхні стола, то щось клацнуло, і дівчата побачили, як камін від’їхав убік і відкрив за собою прохід у світлий коридор. Поверхня на вході ледь помітно коливалася. Це могло означати, що хід веде у чарівний простір.

Аеніль підозріло глянула на хід і сказала:

— Мабуть, краще звідси швидше забиратися.

— Зачекай, це може бути вихід з підземелля, — заперечила Гелео.

— Ти впевнена? То ж чарівний простір, він не відомо куди нас заведе.

— Ні. Простір реальний. То просто якісь захисні чари. Мені здасться, якщо ми зможемо їх проминути, то десь там буде вихід.

Дівчатам вдалося пройти прозору завісу. Це було схоже на душ з прохолодної води. Тільки не мокрої. Коридори тут були світлі і чисті, одразу помітно, що за ними доглядають. Простір справді був реальний, Гелео не помилилася. Чарівний Аеніль відчула б одразу.

Вони проминули кілька кімнат, одну невелику залу, але виходу нагору ніде не було видно. Дівчата вже почали сумніватися, чи варто було сюди йти. Несподівано у тиші коридорів вони розчули віддалені голоси. Спершу думали тікати — хто знає, хто може там бути, вони ж і поняття не мали про це місце. Але голоси здавалися звичайними і ніякої загрози не відчувалося, тому учениці підійшли ближче.

Невдовзі вони вже чули їх добре. Аеніль наблизилася до повороту й обережно визирнула у невелику залу на перетині двох коридорів. Вона здивувалася, коли побачила там Сабіллу, що діловито колупалася в носі. І зраділа, що це знайома людина, нехай і така специфічна, але ж не невідомо що. Проте, з ким розмовляла Сабілла, Аеніль не бачила, а визирнути більше не наважувалася.

— Зрозуміла? — пролунав жорсткий жіночий голос.

Сабілла видала якийсь нерозбірливий звук. Це мала бути згода.

— З Містерією жарти погані. Якщо не зробиш, що я наказала, то начувайся, бо жалкуватимеш, що народилася!

Голос жінки звучав загрозливо, але Сабілла й вухом не вела. Вигляд в учениці був ще зухваліший, ніж зазвичай. Видно, що вона ледь стримувалася, аби не огризнутися. Дівчина зосереджено стала виколупувати бруд з-під нігтів.

— Зустрінемося через тиждень, — гаркнула жінка.

Почувся звук кроків, що віддалялися. Схоже, що Сабілла чимось роздратувала ту особу. Учениця показала язик услід жінці, потім розвернулася і пішла в інший бік. Аеніль і Гелео ледь сховалися за поворотом, коли Сабілла пройшла повз них, тихо лаючись.

Коли всі кроки стихли, Гелео сказала:

— Думаю, що треба йти в той бік, що дівчина. Вихід має бути десь там.

Аеніль з нею згодилася, і вони обережно пішли проходом, у якому зникла їхня однокурсниця. Проте цей коридор мав кілька бічних, тому важко було напевно сказати, чи в правильному напрямку вони йдуть. Тут було також чимало дверей, у які подруги не зазирали. Але одні з них їм трапилися відкритими. Аеніль з цікавістю зазирнула туди і відкрила рота від подиву.

Це була повністю кругла невелика кімната без вікон і яких-небудь меблів. У повітрі плавали тьмяні кола, деякі з яких були не темні — у них були зображення. Щось схоже на чарівні кришталеві кулі чи подібні чари. Вони показували окремі місця в Академії — вестибюль, учительську алхіміків, якісь коридори і кімнати.

— Нічого собі, — здивувалася і Гелео, коли зайшла до кімнати слідом за Аеніль. — Це, здасться, виднокола.

Увагу Аеніль привернуло одне коло з зображенням. Там була показана маленька кімната у підземеллі з високим віконцем, вкритим товстими гратами. Судячи з вигляду каміння на підлозі і стінах, це було десь неподалік. У кутку кімнати, поклавши голову з довгим темним волоссям на коліна, сиділа дівчинка. На руках у неї були ланцюги.

— Ув’язнена? — тихо спитала Гелео.

— Так… Мені здасться, це та, що зникла кілька тижнів тому.

— Треба швидше забиратися звідси.

— А може… Може, спробуємо її звільнити? — в Аеніль прокинулося героїчне поривання.

— По-моєму, краще повідомити викладачів.

— Але ж це десь зовсім поруч…

— Ну… давай спробуємо.