Читати книгу - "Дванадцять оповідань"

винищувачів. Розгортаю загін колом, приймаю можливий бій на себе, лишаючи бомбовози всередині.

Гітлов».

Так. Більшовики не сплять. Вони намагаються перешкодити нальотові. Звідки вони дізналися про час вильоту загону? Невже в складі вивірених людей генерала Штірнера є зрадники? Проте, хай! Через кілька хвилин оті більшовицькі ліваки опиняться на землі у вигляді купи зруйнованих уламків.

Задзвонив телефон. Голос лейтенанта Фіненберга проговорив:

— Курс південний схід. На відстані п’ятьох кілометрів повітряний бій!

Так, це бачить і сам генерал Штірнер із своєї кабіни. Проте, — хіба це бій? Більшовицькі літаки уникають сутички. Вони хутко повертають назад і женуться на свій бік. Навіть шкода, що не сталося цього бою, бо гармати винищувачів ескадрильї Гітлова напевне значно далекобійніші, вони розбили б ворожі літаки ще до першого пострілу з їхнього боку. Але — які боягузи оті більшовики! От так захисники кордону. Тікають, — та ще й як!

Нова депеша:

«Ворожі літаки тікають. Не змінюю курсу. Гітлов».

Дійсно, більшовицькі літаки розлетілися в усі боки, як перелякані птахи, їх вже не видно. Шлях чистий. Дорогу відкрито. Вперед! Генерал Штірнер віддав наказ:

— Передати радіом Гітлову і Фіхтеру: «Зімкненим строєм уперед. Висота: дві тисячі п’ятсот метрів». Передати радіом до апаратної аеродрому, Ренману: «Курс аероторпед без змін, висота дві тисячі п’ятсот». Усе.

Він знову подивився в призматичний бінокль, направлений уперед, на південний схід: чи немає чого на обрії? Ні, все чисто. Проте… Що то? Якась нісенітниця… Та ні, не може бути!

І все-таки воно так: з боку радянського кордону працюють прожекторні установки. Генерал ясно бачив ледве помітне проміння, що вібрувало у свіжому ранковому повітрі. Безглуздя: навіщо прожектори вдень? І, головне, скільки ж їх? Ніби весь кордон уставлено тими прожекторами, що всі разом випускають свої концентровані промені вгору, в чисте небо. Якісь дивні іграшки… То хай собі граються, генерала Штірнера і його повітряний загін це не інтересує.

Але… якась неясна, незрозуміла тривога охопила мозок генерала Штірнера. Спочатку незрозуміла втеча радянських літаків, хоч її й можна було пояснити тим, що більшовицькі пілоти побачили значно численнішого ворога. Проте, це ніяк все-таки не пасувало до їхньої уславленої завзятості. Щось лишалося нерозв’язаним. Потім — ці прожектори…

Генерал Штірнер не відривався від призматичного бінокля. І раптом він побачив несподівану, жахливу картину.

Передня шеренга винищувачів, що хутко летіла у вишині, опинилася над промінням прожекторів, яке засяяло світляними плямами на крилах і корпусах літаків.

І відразу ця перша шеренга літаків похитнулась. Передні літаки завихлялись, як човники на морських хвилях. Потім вони пішли вниз — спочатку рівно, а далі хилячись більше й більше. А далі генерал Штірнер побачив, не вірячи своїм очам, як літаки-винищувачі, гордість його загону, літаки, що ними командував його улюбленець, полковник Гітлов, — ці літаки, перекидаючись у повітрі, як шматки жерсті, падали вниз без жодного пострілу, без жодної спроби виправитись, ніби всі їх команди разом умерли.

Кілька жахливих секунд генерал Штірнер спостерігав це мертве бездушне перекидання. А тим часом нові шеренги літаків влітали в зону прожекторів, зону їхніх блідих блакитнуватих променів, починали вихлятися, — і, перевертаючись, як і перші, падали вниз.

— Радіом: «Стоп! Не доходити до прожекторів! Стоп!» — прокричав у телефон генерал Штірнер — і не закінчив наказу.

Він побачив, як врізалися в землю перші омертвілі літаки і як земля відповіла їм величезними хмарами диму, що піднеслися, повивши собою дальші літаки, які падали згори. То вибухали бомби і снаряди, що були на винищувачах та бомбовозах.

Генерал Штірнер не витримав страшного видовища: адже гинули його створіння, гинули його бійці!.. Він закрив очі долонею — але відразу знову відкрив їх. Він згадав, що загін чекав на його накази, розходячись віялом на два боки перед межею смертельних прожекторних променів, що, як і раніше, були ледве помітні на ясному небі. Крім того, вслід за ескадрильями винищувачів і бомбовозів летить перша батарея аероторпед. Що ж робити?

Мозок генерала Штірнера працював як у гарячці. Спинити, спинити негайно!

— Радіом до апаратної аеродрому, Ренману: «Негайно спинити рух торпед! Курс змінюється просто на захід, до нового наказу! Найменший газ!»

Прокричавши це в телефон, генерал знов поглянув у бінокль. Проте автожир уже наближався разом з торпедами до зони, де розліталися вбік — праворуч і ліворуч — винищувачі і бомбовози. А промені прожекторів тихо коливались у повітрі, лишаючися на якійсь прямій лінії, що йшла навкоси від земної поверхні до високих кучерявих хмар. Перші шеренги аероторпед наближалися до межі променів ще хуткіше. Звісно, треба принаймні з хвилину, щоб примусити їх спинитися і змінити курс…

— Фіненберг! Стоп! — крикнув генерал.

Він потроху опановував себе. Це було конче необхідно. Від його нервів, його волі — залежала тепер участь усіх його підлеглих, що розгублено чекали наказів, тримаючи вказаного курсу під прямим кутом до межі променів.

Автожир спинився. Він висів нерухомо в повітрі, його підтримували лопасті великого горизонтального пропелера, що крутився з максимальною хуткістю. А торпеди все наближалися до променів… Сліпі потвори бездумно виконували попередній наказ, пориваючись прямою лінією до Радянського Союзу, до Ленінграда, до Москви…

— Та спиніться ж, спиніться… — прошепотів генерал Штірнер.

І, немов підкорюючись його словам, аероторпеди всі разом повільно почали повертати праворуч. Вони повертали всі разом у суворому порядку, ніби кожною з них керувала рука досвідченого літуна. Але радіус їхнього повороту був надто широкий для тієї відстані від межі блакитнуватих променів, на якій вони вже опинились.

Генерал Штірнер бачив, що передня шеренга торпед все ж таки вріжеться в проміння. Він бачив у своїй уяві неіснуючу в природі, але чітко, як на рисунку акуратно викреслену криву, на якій лежав шлях передньої шеренги торпед, — і він не міг допомогти справі!..

Стиснувши кулаки так, що нігті уп’ялися в