Читати книгу - "Викривлений простір"

нього, — Сухов хворобливо усміхнувся.

Вероніка довго не могла втрапити ногами у волохаті капці, що стояли на підлозі біля дивана.

Ручка дверей видалась незвично холодною.

Серафим сидів за Антоновим столом і бавився олівцем, власне, щось малював на одному із аркушів, що лежали.

— Хто це?

Вероніка вклякла на порозі, зблідла. Та ще блідо-рожева нічна сорочка…

— Не бійся, Вероніко, — озвався малий і обернувся.

Сухову здалося, що за ці кілька хвилин Серафим ще підріс, змужнів.

— Це він? — ледь ворухнула губами Вероніка.

Сухов ствердно кинув.

— Як же це, Антоне? Як же це?

І раптом Вероніка, охоплена хвилею жаху, божевільно закричала, захлинулася власним криком, кинулася бігти, але відразу зашпорталась у довгій нічній сорочці і впала в коридорі, не намагаючись підвестися. Вона здригалася всім тілом, ніби плакала, проте очі її були сухі. Коли Антон підбіг до неї, вона страшно закричала, і Сухов був змушений затулити її рота долонею.

— Дітей розбудиш.

А вона дивилася на нього божевільними очима, і коли він відпустив її, вона лише безтямно повторювала:

— Як же це, Антоне?! Як же це?!

— Я розумію не більше від тебе, — Сухов намагався утримувати маску безтурботного спокою. — Я теж нічого не розумію. Але ти заспокойся. Рано чи пізно ми у всьому розберемось. Інші розберуться. Заспокойся.

Прочинилися двері, і виткнулись заспані, злякані личка Вітасика і Оленки.

— Що з мамою?

— Нічого. Спіть, діти. Треба спати. Мама просто дуже злякалася.

— Це я її налякав! — раптом пролунав дзвінкий голос Серафима. — Власне, я нікого не лякав, але сама моя присутність… Пробачте мені… Ви не дали загинути з голоду, холоду, і як там ще у вас кажуть. Спасибі. І особисто вам, Вероніко. Давайте знайомитись. — Серафим звернувся до дітей, що, як горобенята, пороззявляли роти на порозі дитячої кімнати. — Ваш чоловік, Вероніко, а ваш тато, діти, вирішив мене назвати Серафимом. Тож я Серафим! — він простягнув руку для привітання спершу Вероніці, яка сиділа на підлозі і дивилася довкола затуманеним поглядом, потім Вітасику і Оленці. — До речі, Вітасику, чи не знайдеться в тебе якоїсь сорочечки, штанців? Ти ж бачиш, що я зовсім голий, — Серафим поплескав себе лунко по животу і дзвінко засміявся. — Але зараз треба спати. Вже пізня година. Ходімо, Антоне. Ти обіцяв спати зі мною. Чи я обіцяв спати з тобою? Одне слово, ми обіцяли один одному спати разом.

Вероніка нарешті спробувала підвестися з підлоги. Сухов допоміг їй встати, але ноги її погано тримали.

— Антоне, нам треба поговорити. Допоможи мені дійти до ліжка. Мені погано.

На ліжко Вероніка просто впала.

— Ти назвав його Серафимом?

— Так.

— Взяв і назвав. Ти навіть не здивувався, не злякався. Як це зрозуміти? — Вероніка дихала часто, збуджено, хлипала. — Чи ти знав, що так буде? Ти знав?! — Вона раптом знову закричала: — Ти робиш з мене ідіотку!

— Я нічого не знав. Даремно ти… Я теж дуже злякався спершу. Але… Цей, як його і назвати, дуже нагадав мені одного хлопчика, одного химерного вундеркінда. А його звати Серафимом. І я, коли тільки зайшов до кімнати, навіть подумав, що це той самий Серафим прийшов до мене. Розумієш? Я назвав його так, а він і каже, що якщо хочете, то я буду зватися Серафимом. От і все… І даремно ти…

— Я збожеволію, Антоне. Весь цей рік для мене якийсь викривлений. Я більше не можу. Я думала, що все якось нормалізується. Я ж колись любила тебе. Все це було. Мені страшно, Антоне. Юпітера це він загриз! — раптом вигукнула Вероніка і сама собі закрила рота долонею, продовжила пошепки: — Я відчуваю, що це він його загриз. Твій Серафим.

— Облиш…

— Я не міг без справжньої їжі гуляти цілий день. Я росту, — Серафим стояв на порозі кімнати, склавши руки на грудях, малий, але по-дорослому скроєний хлопець, голісінький, але те якось і не впадало у вічі. — Я росту. І мені багато чого потрібно. Якби я… Одне слово, іншого виходу в мене просто не було. А Юпітер був дуже старим котом, стара кров, старий мозок. Я не знаю, за чим так побиватися. Ніщо не вічне в цьому світі. Зате ми маємо зараз щасливу можливість спілкуватися. І повірте, ви ще подякуєте долі. Я ось трохи підросту і зможу бути вам дуже корисним. Ви ось побачите, як славно заживемо. Безумовно, якщо… не будемо поспішати.

— Мамо, — почувся благальний голос Вітасика з сусідньої кімнати. — Мамо, можна ми з Оленкою прийдемо до тебе спати? Ми за тобою так скучили…

Серафим рішуче підійшов до Антона:

— Ходімо і ми спати. Нам з тобою ще треба трохи побалакати. А вони хай заспокояться.

— Вероніко, кинь хвилюватися. Врешті, все стане на свої місця. Все колись стане зрозумілим. Будь-які химери завжди мають під собою цілком реальне пояснення. Спробуй заснути. Я справді ляжу з Серафимом. Навіщо його залишати одного? Правда?

— Іди! Іди до Серафима! Мені з тобою ще страшніше! — прошипіла Вероніка, але Антон не образився і ніяк не зреагував на її злість.

Він сам ледь тримався, аби не закричати, як щойно Вероніка, аби не забитися в пароксизмі панічного страху.

Коли вони з Серафимом зайшли в кабінет, малий по-діловому кинув:

— Зачини двері. Я певен, що нас будуть підслуховувати.

Сухов зачинив двері, намагаючись тримати себе в руках.

— Вероніка не буде… Вона перелякана…

— Вероніка не буде, — швидко погодився Серафим. — А діти будуть підслуховувати. Можеш мені повірити.

Сухов підійшов до стінної шафи, дістав постіль, його