Читати книгу - "Ліки від страху"

— Як лондонські грабіжники?

Старий засміявся:

— Ну, щось подібне. Дозвольте вас запитати: ви підозрюєте у чомусь професора Панафідіна?

— Ні. Але він знає значно більше, ніж каже. Панафідін щось замовчує, і мені це не подобається.

— Даремно вам це не подобається. Всі люди, принаймні всі розумні люди, знають значно більше, ніж говорять. А Панафідін — зразковий учений муж, я б навіть сказав, що він еталон сучасного поняття «хомо сайєнтифікус».

— Що ж саме характеризує Панафідіна як зразкового сучасного вченого?

— Він молодий, а я глибоко впевнений, що золота пора вченого — це грань між молодістю і зрілістю. Саме в цю пору звершуються великі відкриття. Він честолюбний, а честолюбність, оця злослива птаха, виносить чимало дослідників до вершин знань і слави. Він уміє примусити працювати своїх співробітників у потрібному йому напрямі, стільки й так, щоб отримати від них максимальну віддачу. Він добре підготовлений теоретично, і йому ідей не позичати. Нарешті, він уміє розумно витрачати виділені йому гроші — наскільки цінне, настільки й рідкісне вміння для наукових керівників. — Усе це Благолєпов говорив якось мляво, я не відчував у його словах внутрішньої упевненості. Потім він замовк, я зачекав трохи й запитав:

— Ілля Петрович, і це все?

— Не так уже й мало. Крім того, він діловий і вільний від будь-якої сентиментальності. У нього працював дуже здібний, але норовливий хлопець — Ніл Петрович Горовий. Оперившись, він почав сперечатися з Панафідіним. Той вирішив, що йому непокірливі працівники не потрібні, й зараз же витурив його з лабораторії. А це була помилка — адже Панафідін, як правило, чітко знає, чого він хоче.

— А чого він хоче?

— Він хоче великих наукових відкриттів.

Мені здалося, що в останніх словах Благолєпова промайнула ледве помітна усмішка. Я запитав:

— Професор Панафідін хоче зробити якесь конкретне, давно омріяне ним як ученим відкриття, чи людина за прізвищем Панафідін прагне відкриттів, успіху й слави?

Благолєпов засміявся:

— Ваше запитання наївне. Крім того, молодий чоловіче, я в розмові ледь відхилив двері, й ви відразу ж устромили туди ногу. Тепер ви пропихаєте плече.

— Я ж не приховую, що мені треба пролізти вам у душу.

Пінка в кавниці ущільнилася, вчорніла, здійнялася угору.

Благолєпов забрав турку з вогню Й розлий у чашки каву. Спирт у конфорці догорів, і під нього струменіла прямовисна цівка молочно сизого диму. Пташечка на гілці підскочила, гукнула «цві-цві-цуїк» і полетіла. Сутінки ущільнилися.

Благолєпов відпив кави, заплющив очі, похитав з боку на бік головою;, прицмокнув од задоволення:

— Ех, славно. — Потім обернувся до мене й, пильно дивлячись на мене з-під навислих, важких повік, сказав: — Я гадаю, ви б це приховували, якби знали, що Олександр Панафідін — мій зять…

У мене було таке відчуття, ніби Благолєпов узяв мене за комір і пожбурив у своє іграшкове озерце. Перед очима постала анкета Панафідіна, заповнена його твердим, без нахилу почерком: «Дружина — Панафідіна Ольга Іллівна, 1935 р. н.».

Благолєпов, наче нічого й не сталося, продовжував:

— Та раз ви запевнили мене, що ні в чому не підозрюєте Олександра Миколайовича, я можу продовжувати розмову з усією щирістю й доступною мені об'єктивністю.

— Отже, ми можемо поговорити відверто, — зауважив я. — Тому відразу ж запитаю: мені здалося, що у вашій характеристиці сучасного вченого мужа, як ви називаєте його — «хомо сайєнтифікус», значно більше модних розхожих уявлень, аніж ваших переконань. Це так, чи я помилився?

Благолєпов грів чашкою долоні, задумливо дивився на оранжеву заграву, що догоряла на обрії, відтак дуже сумно мовив:

— Сталася зі мною безглузда пригода. Привезли мене сюди після лікарні, обійшов я сад, посидів на оцій лаві, подивився на воду, на облетіле листя й раптом зрозумів, не розумом, а серцем, усім єством своїм я це відчув — життя моє остаточно й необоротно прожите. Тут штука в чому — я ж не смерті злякався (з трьома інфарктами звикаєш) — у цьому цілковито новому для мене відчутті закінченості мого існування. Безглуздо берегти себе — для мене питання буття у кращому випадку декілька місяців. Безглуздо розпочинати якесь діло — однаково не встигну закінчити. Безглуздо щось перевирішувати — снаги не стане договорити. Безглуздо комусь пояснювати — ні в кого не вистачить часу дослухати…

— А ви хотіли б щось змінити? — запитав я прямо, бо у мене виникло відчуття, ніби пін заманює своїми розмовами. Всередину не пускає, а лише прочиняє щілинку й відразу — грюк дверима перед носом. Та й зараз він відповів не відразу, а мовби прикинув спершу: говорити чи не варто?

— Я завжди заздрив людям, які на порозі смерті відмовляються від чарівницького дару повернення молодості, бо знову буцімто прожили б те саме життя — із задоволенням і впевненістю. З'явись переді мною зараз Мефістофель, я б прожив своє нове життя зовсім по-іншому…

— Ви шукали б нове покликання? Чи інших людей?

— Ні, справа не в цьому. Життя уявляється мені довгим ланцюгом причинно-зв'язаних рішень. От я й прийняв би цілковито інші рішення, і життя вийшло б зовсім інше.

— Але ж для вас особисто нічого не змінилося б, пролетіли б десятиліття, і ми з вами знову, окресливши коло часу, сиділи б осіннього вечора в саду на лавці й пили каву?

— Можливо. Але багато що змінилося б для тих людей, з якими були пов'язані мої рішення. Змінилося б так серйозно, що, можливо, ми й не сиділи б тут із вами. Та й моє покликання, може, було б іншим…

— Хіба ви не вважаєте науку своїм справжнім покликанням?

— Як вам сказати? Наука — то цілком особлива планета, і приживаються на ній у першу чергу люди, яких ми тут у суєті вважаємо диваками, заумними, а вони просто надто заглиблені в свої роздуми й через це говорять і чинять невлад, від чого стають сором'язливо-боязкими, ще більше заглиблюються у свої роздуми й поступово