Читати книгу - "Векша"

завжди дивився перегони. Для нього на іподромі поставлена на двадцяти чотирьох кам’яних стовпах простора ложа з потаємним ходом до Великого терема. Обабіч ложі — по хоромі для царських служок і охоронників-гвардійців.

Тільки-но в ложі з’явився цар Роман у пурпуровій мантії (він один у всьому царстві мав право носити одяг такого кольору), розпорядник перегонів подав знак наїзникам розпочати біг. Вони шмагонули бичами коней, і колісниці майже одночасно рвонули з місця.

Над іподромом одразу зчинився неймовірний галас. Глядачі-уболівальники схоплювалися з лав, вимахували руками, підбадьорюючи вигуками своїх наїзників і беручи на глузи їхніх суперників.

Цього дня Векша ще більше подивував ратних мужів і наставника. Та й не лише їх. Від самого початку й до кінця заїзду він був попереду.

Щоправда, в найбільш небезпечному місці, біля одної з позначок, які стоять у обох краях довгастого поля, там, де треба повертати колісниці назад, Векша мало не перевернувся. Одначе все обійшлося гаразд. З усіх сил вчасно наліг, натиснув на піднятий бік колісниці і таки виважив, вирівняв її.

Як переможцеві, Векші звеліли неквапливо об’їхати біговою доріжкою довкола всього поля, щоб роздивилися його глядачі і цар із своєю ріднею.

— Віват! Віват! Слава! Слава!.. — вигукували розпалені городяни, аж поки він не поїхав з іподрому.

Не встиг завести коней у стайню, прибіг дідок-варяг. Веселий, радий, мовби не Векша, а він сам здобув перемогу. Поплескав по спині, заходився хвалити:

— Молодець! Молодець! Я зразу вгадав, що вірно слугуватимеш найсвітлішому, найбоголюбивішому василевсу. Тому й пораяв узяти воєм… Благочестивий владика Феофілакт дуже тобою вдоволений. Звелів після перегонів привести до нього. Став коней, переодягайся!..

Після відвідин патріарха дідок з радості сяяв. Ще б пак! Віднині його підопічний буде об’їжджати коней самого владики — таким великим повелінням обдарували, ощасливили цар із своїм сином Векшу за перемогу в сьогоднішніх змагах.

— Ось бач, ось бач, — тремтячим од збудження голосом вигукував старий, коли вони ішли від патріарха, — чи не казав я тобі, що немає ніде щастя більшого, як на землі ромейській! Тут і пригріють, і вчинять нечуване пожалування. Так я мовлю?

— Так, — буркнув Векша.

Дідок зиркнув на нього, усміхнувся лукаво:

— Шануйся, молодче, то, може, не тільки в кінських перегонах, а й у службі царській декого обскакаєш. Та гляди, — посварився кістлявим пальцем, — не забудь тоді про того, хто лишиться позаду, хто чинив тобі добро велике! Кажи: не забудеш?

— Про добро не забувають.

— Авжеж, авжеж. Знаю: ти повік пам’ятатимеш мене…

Перш ніж Векша попав до охоронників, ратні мужі-гвардійці заходилися йому тлумачити, які в них порядки-звичаї, як треба чатувати царя. Примушували переповідати все те, робити всілякі вправи, вдаючи із себе охоронника.

“Ой нелегка, мабуть, буде ця нова служба, — подумав Векша. — Коли б відав, що таке скоїться, то й не старався б там, на іподромі…”

Від мужів-гвардійців щодня ходив до патріархової стайні.

Коней у владики чимало, а ще більше челяді біля них. Той чистить, той годує, той водить по двору на довгих поводах — навчає бігати. І Феофілакт подовгу метушиться там. Його всі коні знають, бо частує їх завжди смачними земляними горішками й солодким сушеним виноградом. Угледять — іржуть, рвуться, мов навіжені.

До Векші Феофілакт виявляв привітність. Наче з рівним заходив до стайні, показував, якого треба об’їжджати коня, і не велів — просив, щоб не шмагав його сильно бичем.

Поки Векша утямкував, завчив порядки-звичаї охоронницькі, минуло майже дві седмиці. По тому його одягли, як усіх гвардійців, дали круглий важкий щит, довгий спис і повели разом з п’ятьма десятками чатівників у великий терем.

Їх безборонно пропустили через усі ворота й двері аж до самої тронної зали. Там Векшу і трьох охоронців залишили чатувати біля входу — по двоє з обох боків. Решту порозставляли під стінами.

Зала величезна. Скільки ввійшло охоронців, а вона мовби й порожня. З високої стелі, ніби кетяги калинові, звисають світильники. В них горять свічки — товсті і довгі, немов качалки.

Понад стінами два ряди кам’яних стовпів. І долівку з каменю викладено. Рівна, наче гладінь водяна. Таки й схожа на неї, бо, як і гладінь, все відбиває в собі: світильники, стовпи, двері, людей.

У кінці зали на підвищенні сяє коштовними самоцвітами, золотими й срібними вишивками царів трон. Поряд — золочене дерево, на гіллі якого сидить безліч викуваних з бронзи пташок. Біля підніжжя трону два здоровенні леви, також позолочені.

Незагайки появився цар у супроводі своїх мужів-дорадників.

Цього разу він був одягнений аж надто пишно. Вбрання на ньому — голуба з паволоки сорочка, темно-малинова накидка-корзно, червона шапочка-вінець, пурпурові чоботи — все блищало, переливалося барвами. Од вінця по щоках спускалися широкі веселкові підвіски, з шиї на груди спадав довгий ланцюг з мінливого коштовного каміння, в руках тримав золоту кулю з сяючим зверху хрестом.

Неквапливо оглянув з-під насуплених брів залу, подибав до трону.

Коли цар сів на трон, один з його мужів попростував до входу, де чатував Векша. Двері відразу розчинилися, пропустили. Небавом він повернувся в залу, ведучи за собою кількох смаглявих чоловіків, певно, маврських слів[54], бо одягнуті вони були так самісінько, як і ті маври-покупці, що про них колись розповідав Синко. Сорочки довгі, смугасті, на головах рушники накручені.

Підступивши до трону, сли попадали на коліна й лікті, почали кланятися цареві, торкаючись лобами кам’яної долівки.

І саме в цей мент у залі скоїлось щось неймовірне. На золоченому дереві раптом стрепенулися й заспівали кожна своїм голосом пташки, закрутили хвостами, роззявили пащі, висунули язики й голосно заревли здоровенні леви, здригнувсь і поплив під стелю трон