Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

наш готовий мене вбити, тільки що нам з тобою це дає? Нормальна реакція нормальної людини на спробу дістати її до самої печінки… Не знаю, не знаю…

Юлька права. Все йде за планом. Але чи там ми шукаємо?

І головне питання: скільки все це може тривати?

На летючці Хижняк нагадав, що післязавтра я повинен бути вже в дорозі. Дуже хочеться йому спровадити мене, навіть добові наперед розпорядився виплатити.

Атмосфера напружена. Всі відчувають — щось не те відбувається, а от що саме — ніхто второпати не може. Навіть Тітонька Коняка дивиться якщо не із співчуттям, то хоча б прихильно. Валерка зовсім несподівано тицьнув гарний конверт з крейдяного паперу, в ньому — запрошення, тиснене золотом, на відкриття виставки європейського модерну в приміщенні французького культурного центру і — на банкет. Валерка скоромовкою пояснив, що завтра ввечері він не може, сімейні обставини, а матеріал терміновий, недаремно французи на банкет запрошують… Танюха тоном секретної зв’язкової запропонувала коньяку, їй принесли презент, і ми випиваємо з кавових чашечок, заїдаючи шоколадкою — додатком до презенту. Але всі ці знаки уваги тільки посилюють напругу. До кінця робочого дня я вже вирішив скористатися запрошенням Танюхи і повторити коньячку, вона вже витягла пляшку…

— Андрюха, телефон!

Поворот на сто вісімдесят градусів — і я вже на своєму робочому столі, трубка біля вуха.

— Так!

— Він говорив зі мною!

Вміє Юлька кричати — я ледь не оглух на праве вухо.

— Хто? Що?

— Макс! Сьогодні! На автобусній зупинці! Слухай, я перелякалася навіть!

— Коротше!

— Підійшов, привітався… Сказав, що хоче зі мною побалакати. Але не зараз і не тут, бо розмова особиста і серйозна… Завтра о десятій вечора, в «Зодіаку». Слухай, не може бути! Він клюнув, клюнув, заковтнув!

— А в чому справа? Він сказав, чого хоче?

— У тому-то весь і фокус! Ні, звичайно! Гаразд, тут черга, я з автомата дзвоню. Приїзди сьогодні в «Зодіак», я з Аликом домовлюся, він захопить тебе з центру.

Я поклав трубку. Не знаю, як треба вести себе в подібних ситуаціях. Може, треба верещати, стрибати до стелі, бити себе в груди, як Кінґ Конґ…

Спав я погано. Так у дитинстві я не міг заснути напередодні свого дня народження, коли з’являються гості й подарунки. Елементарний план дій ми — Алик, Маленький Алик, я, Юлька і Гоша з Аллою, яким надали право дорадчого голосу, розробляли майже чотири години. Потім ми з Аликом завізували його в Мухтара, котрого все, що відбувалося, жваво зацікавило. А потім —

я лежав і крутився з боку на бік, чекаючи завтрашнього дня. Відчуваючи, що під ранок все одно заснути не зможу, встав, прийняв душ і зібрав сумку — адже у відрядження їхати все одно доведеться.

І на роботі цілий день все валилося з рук. Всучити Валерці запрошення назад не вдалося. Менше всього хотілося думати про чортову виставку, але я й тут знайшов вихід — прибіжу на п’яту, побуду годину, і досить, надряпаю потім традиційний ура-матеріальчик, а банкет з успіхом пройде без мене.

Десять на п’яту. Тітонька Коняка бурчить, що я йду на офіційний банкет босяк босяком. Хоч би костюм одягнув або хоч пристойні штани, а то джинси, кросівки… Це правда, мерзну я в них, протікають, а купити зимове взуття часу нема, і, якщо чесно, фінанси не дозволяють, — светр, з-під якого вибивається комір синьої ковбойки, і ненова шкірянка будуть виглядати з-поміж бомонду по-ідіотському. Я ліниво відгавкуюсь, переконуючи, що на фоні модерного мистецтва цілком упишуся в контекст. Думки шалено мчать зовсім у іншому напрямку. За десять хвилин треба виходити.

Телефонний дзвінок. Випереджаючи Тітоньку Коняку, хапаю трубку. Мабуть, Юлька.

— Слухаю…

— Ми вже розмовляли з тобою. Ти повинен впізнати мій голос.

Я впізнав ЙОГО голос. Важко пояснити погані передчуття, їх треба відчути.

— Ще коли ти писав свої статейки в газеті, я зрозумів, що ти не дурень. Але я не думав, що ти настільки розумний.

Мова в нього чітка і правильна. Чому я раптом це відзначив?

— І що далі?

— Ти мене правильно вирахував. Тільки сьогодні в тебе нічого не вийде.

Ліва рука, що стискала запрошення, зім’яла клапоть крейдяного паперу в жмут.

— Хлопець на ім’я Ігор розповів мені все два дні тому. Тільки я все одно вб’ю сьогодні вашу шлюху. Я мусив здогадатися сам: дуже вже вона кидалася в очі своєю поведінкою. Дитячий садок. Тобі нема чого сказати?

Я хотів, але не міг. Тільки дихав у трубку, як загнаний пес. І ще до болю в долоні стиснув правицею трубку. Мені хотілося, щоб замість сірої пластмаси п’ятірня стискала горло Ігоря. Або Макса, але в нього шия бичача, Ігор-качок поряд із ним доходяга.

Спокійно. Він іще щось говорить, а я не слухаю.

— Ще раз, погано чути!

— У тебе переляканий голос. Правильно боїшся. Твоя підстилка Аллочка залишається жити лише тому, що боїться мене. Я, може, не зачепив би й цю шлюху. Тепер. Але ти сам винен, ти все придумав, так мені Ігор сказав. І я сьогодні покараю її тільки затим, щоб довести — ніхто не заважатиме мені робити світ таким, яким він повинен бути. Він повинен бути вільним від різної гидоти. Ваша дівка погодилася зобразити шлюху — значить, вона такою і є. І значить, її бути не повинно. Ніхто мені сьогодні не перешкодить, ти все зрозумів? Я не прощаюся.

Короткі гудки.

МАКС