Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

до самої смерті, а після смерті — ще буде гірше — хіба ж це життя?! Повіриш — ані на гріш шкоди не відчув. Ні тоді, ні опісля. Навіть коли купця волоського рвав, котрий чимось Хазяїнові не догодив; навіть коли дівчинку-трьохлітку з Бугайців викрав… Згорів дурень-Сокирка, тільки Гарклівський вовкулака зостався!

— Кого хочеш обдурити, Сивий? — Марта пильно дивилася на мірошникового сина, посмикуючи мідний браслет на правій руці — пам’ятку, отриману від прийомної мами Баганти, коли йшли із Шафляр. — Мене чи себе? Кажеш, що згорів, а сам он яким полум’ям палаєш… не обпектися б! Мене навіщо рятував?! За наказом?! Півняче Перо велів?

Сивий довго не відповідав. Дивився у вогонь, морщився, катав жовна на високих вилицях.

— Батько велів, — нарешті розтулив він губи. — Тільки не рятувати. Зграю нацькувати велів, попутників твоїх на клапті велів, тебе до нього на млин загнати велів… Хитрий батько мій, Стах Сокира! Таких батьків пошукати! На тебе в Півнячого Пера душу мою виміняти вирішив! Досі простити собі не може, що не встиг тоді мене вдержати…

— А… Ян? Абат тинецький, він вам навіщо знадобився?!

— Обдурить Півняче Перо чи силоміць захоче тебе відібрати — священик молитвою та хрестом прикриє, оборонить! Кажу тобі: хитрий мірошник Стах! Тебе на мене, як мірку борошна на горщик олії, ченця проти Нечистого, як частокіл проти ведмедя, а сам збоку притулиться та накази віддавати стане!

Сивий ударив кулаком по коліну й сплюнув у багаття.

— Коли до млина підемо? — тихо запитала жінка. — Вранці чи вже зараз?

— Уранці. Тільки не до млина, а до Габершлягової корчми. Туди проведу, а далі самотужки, як зумієш. Тікай звідси, жінко, не буде тобі тут спокою! Ти тепер, як золотий талер, — багатьом підібрати захочеться…

— Чому ж ти заважаєш батькові підібрати? Нехай викупить мною тебе, адже сила за вами, я не втечу!

Вилицювате обличчя Сивого закам’яніло, і тільки зелені спалахи яскравіше світилися в глибоких очницях.

Не очі — вікна занедбаної хати на забутих Богом роздоріжжях… Стережися, перехожий, біжи щодуху геть!

- І втретє дурна ти, жінко. Батько мене смертною любов’ю любить, його зрозуміти можна! А я як почув, що знайшлася у світі така жінка, котра за душу свого мужика на Сатану поперла та куплений товар із рук його поганих вирвала, — віриш, до лісу втік і цілу ніч на місяць вив! Від щастя, що таке буває; від горя, що не мені дісталося!.. Коротше, на світанку бери за гриву свого чотирилапого нареченого та тікай, куди можеш!

— Звідки? — задихнулася Марта й перевела погляд із Джоша на Сивого. — Звідки ти знаєш?! Півняче Перо розповів?!

Мірошників син раптом схопився з колін, метнувся до собаки, падаючи на всі чотири, і обіруч учепився в густу шерсть на горлі Одновухого, аж щелепа в Джоша смикнулася.

— Не Перо, — прохрипів він у вискалену собачу пащу, тримаючи Мовчуна мертвою нелюдською хваткою, як недавно вже тримав один раз. — Сам здогадався. Щоб я, Гарклівський вовкулака, людини під шкірою не відчув?! Ех, жінко, жінко, чого ж ми раніше з тобою не зустрілися?.. Гляди мені, псюро: скривдиш її — із пекла прийду, зубами загризу…

Марта дивилася на них — на Сивого й на Джоша, на двох людей-нелюдів, що застигли очі в очі — і десь глибоко в ній самій серпневими падаючими зірками спалахували й згасали слова Гарклівського вовкулаки, який продав душу за материні руки та за князівську кров:

„У Півнячого Пера на короткому повідку до самої смерті, а після смерті — ще буде гірше… і того гірше…“

Сили небесні, від чого ж вона рятувала Мовчуна в занедбаній хижі?!

6

Ніколи доти Михал не бився за життя своє з тваринами — тільки з людьми.

Коли під ним упав кінь, він ще не встиг нічого осягнути розумом, але тіло його, вимуштруване роками жорстокої військової праці, було спритніше та мудріше за будь-який розум — кінь ще тільки падав на бік, клекочучи роздертим горлом, а Михал уже висмикнув ногу зі стремена й відскочив до товстелезного карачкуватого в’яза, втиснувся в дерево спиною. Одразу вихопити палаш йому не пощастило — вовчі ікла з розгону рвонули рейтузи на правому стегні, вище халяви чобота, раптовий біль накинувся, ударив, одпустив, злякано забившись у закуток свідомості воєводи; сіра тінь злетіла перед ним, занадто близько, щоб намагатися кинути їй назустріч пряму блискавку палаша, і ліва рука Райцежа змією сковзнула назад, між в’язом та спиною, сховалася під коротку опанчу, туди, де за широким ремінним поясом…

Ця італійська дага[12] з гранованим клинком завдовжки півліктя та з великою зубцюватою чашкою зі клямрою уздовж рукояті дісталася Михалу не в Мілані чи Толедо — її подарував воєводі тесть, Беатин батько, старий Казимир Сокаль. Як така зброя потрапила до спочилого в Бозі рубаки, чому він ніколи не носив дагу при собі, а зберігав її вдома у в масивній скрині під усяким прілим ганчір’ям — Райцеж не раз питав себе, прекрасно знаючи, що відповіді не одержить. Рік після весілля відставний воєвода Казимир придивлявся до зятя, гмикав, побачивши його європейський камзол і рейтузи в обтяжку (сам Сокаль носив традиційний кунтуш і шаровари зовсім неймовірної ширини, від чого був схожий на пивне барило, що скотилося з підставки); рік дзенькав з молодим спадкоємцем клинками, не прощаючи ні однієї помилки й жахливо скидаючись при цьому на Шаранта-Шаленого, вчителя шпаги з Тулузи; а на річницю весілля поцілував дочку в чоло, ляснув зятя по плечу, змусивши Михала похитнутися, та й дістав зі скрині ту саму дагу.

— Тобі якраз до руки буде, — кинув воєвода Казимир. — Ех, дурне діло…

І, не сказавши більше жодного слова, пішов до гостей пити гаряче пиво зі сметаною, до якого був вельми охочий.

…Вістря даги, простромивши вовчу шию навиліт,