Читати книгу - "Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова"

class="book">Відчуваючи в серці пісню, а в жилах — вогонь, він намагався звільнитися від нестерпних лямок. З превеликими зусиллями розняв нагрудні, ті, стягували ноги, розстебнулися швидше.

“Ох, і майну ж зараз світ за очі…” — вирвалося знічев’я. Але Моув застиг у сидячій позі: його зупинив якийсь зловісний гуркіт, що тряско накочувався повітрям. Невдовзі він затято періщив безневинну тишу ударами, що наростали й наростали. Здавалося, ось-ось гримне вибух. Ледь утримуючись за трясучі носилки, Моув мужньо чекав кінця: “Раз, два, три…”

Грізний привид нещастя, на диво, поминув його. Стоголосим вихором пронісся він зовсім близько, залишивши по собі деркий і задушливий запах гару. Коли ж Моув насмілився глянути в бік, звідки линула громовиця, то побачив полум’яний хвіст — він сфокусовувався у цяточку, поки не згас. В обрисах стрілоподібної машини, що так миттєво зникла, він встиг розпізнати колісного “метеора”.

“Це ж бо на такому я відправився з Центрального мегаполісу”, — перший проблиск свідомості наче ошпарив його, і він поволі почав підводитися. Звестися на ноги — означало збагнути себе і все, що сталося з ним. Та, ступивши у важких механізованих черевиках на землю, він мало не отетерів від напівлюдського, металевого голосу:

— Шановний добродію, наказую не рухатися. Вас катапультовано з рейсу за станом здоров’я. Незабаром прибуде “швидка повітряна допомога”.

— Хто ви? — пригнічено спитав Моув, опускаючись у своє дивне лігво.

— Я — електронний санітар. Власне, на моїх руках ви зараз.

— Даруйте, але піді мною звичайні носилки.

— То вам так здається. Залишилася лише форма і тільки, — мовив таємничий голос. — Будь ласка, приляжте. Подивіться вихідні біодані вашого організму, можливо, дещо зрозумієте…

Як тільки Моув слухняно ліг, перед ним з’явився чорний екран, схожий, на відкриту книгу. Світлове перо заходилося виписувати індекси температури, кров’яного тиску, дози радіації, потенціалу серця, коду ген… Далі висвічувалися показники, в яких він мало тямив. Тому миттю ковзнув очима до підсумкового — діагнозу хвороби. Навпроти ж цієї графи самотнів великий знак запитання. Діагноз був чомусь нез’ясованим. Тут же, на екрані, він побачив і своє серце, що конвульсивно збивалося з ритму, ніби йому загрожувала клінічна смерть.

— Що за чортовиння! — вирвалося несамохіть у Моува. І все ж недовіряти електронному санітарові у нього не було підстав: рік, день і навіть час народження той видав з точністю до десятої долі секунди. Зрештою, й сам почувався кепсько.

— На жаль, наша класична медицина, — озвався, мовби зненацька, ввімкнутий гучномовець, електронний санітар, — тут безпорадна. Ваша хвороба — це справжня сенсація! Аналізи — позитивні, а життєвий імпульс нікудишній. Неймовірно! Навряд чи зцілить вас й вища медична служба, яку викликали терміново.

— Дякую за відвертість, — ледве видавив з себе Моув, геть збитий з пантелику цим “медичним оглядом”.

Пронизливе аж до кісток несамовите ревіння двигунів, змішане з гуркотом коліс, зустрів цього разу стримано, без емоцій. Вже знав, що то за “диво”. Ось різко скубнуло за волосся, вилягла ниць трава і знялася непроглядна курява, а у вухах ще довго скреготіло й двигтіло після того, як промчався рейсовий “метеор”. Його свавільне нашестя ніби роздмухало вже пригасле бажання вирватися із загадкової пастки. Та лише один-єдиний погляд рвонувся відчайдушно у рятівну височінь. А тіло? Воно було якесь немічне, безкриле. Щоб не піддатися напливу жахливих, руйнівних думок, він зважився на останнє — психологічний шок. Досяг його одразу, як тільки уявив до разючих подробиць, що невгамовна зловісна траса, поблизу якої утримувалися носилки, проходить не осторонь, а… крізь нього. Тут його начебто кинуло в пекучий жар, а потім туго запеленало космічним холодом… Свідоме загострення ситуації подіяло благодійно: він позбувся приступу безсилля, а відтак — почав самозаглиблюватися. Десь з підвалин його пам’яті спливали події давноминулі і ще зовсім свіжі. Однак він добирав хронологічно лише ті, що мали безпосереднє відношення до його перебування на планеті Гіпеос. Йому доконче нетерпеливилося з’ясувати, що ж сталося з ним насправді.

…Зореліт “Фотон”, на якому прибув Моув, прийняли на космодромі Центрального мегаполісу. Адаптовувався лежачи. У такий спосіб, як пояснили гіпеносці, він мав призвичаїтися до майже абсолютної нерухомості. Дивно, однак цього вимагав новий статут міжзоряного відділу. Про ці зміни, ясна річ, Моув не міг знати, оскільки він знаходився вже на міжпланетній траєкторії.

Умова гіпеносців була категоричною: або звикати до їхнього стилю життя, тобто цілком довіритися самохідній техніці, здатній замінити не лише руки і ноги, а подекуди й функцію мозку, або ж повертатися назад, на Альфу Центавра. Примусова біологічна пасивність, безперечно, принижуватиме конституцію його організму, та Моув вирішив будь-що залишитися. Ще в дитинстві він повірив у романтичний міф про прапрапрадідів з Голубої планети і поклявся собі відшукати їх батьківщину. Досліджував не одну галактику, працював оператором в найбільш відомих архівних центрах Космосу і нарешті, на схилі літ, таки натрапив на сліди. Принаймні він був переконаний на всі сто відсотків, що його давні предки походять з квадрата Є-25 планети Гіпес. То чи мав він право спасувати? Його місія була святою.

Прикутий до ліжкоподібної капсули лямками, харчопроводами та провідниками різноманітних датчиків, він самотньо нудився у барокамері, яку без угаву лихоманив монотонний гул. То пробивався крізь залізобетонні стіни вируючий транспортом мегаполіс. Спершу захопився химерною ліпкою стелі, вивчаючи її, як карту зоряного неба. Та вже на п’ятий день це так обридло, що варто було зиркнути на будь-яку облюбовану деталь — і його розтинав відчай. Додавала пекучих турбот й спина, затяжне лежання ніби натирало її жаркими вуглинками. Щоб запобігти запаленню легенів, йому автоматично вводили антибіотики. Не раз картав себе за поспішну згоду па такі тортури, але вже було пізно щось змінити. Все частіше викликав на допомогу обезболюючий, глибокий сон, блукаючи по чарівних лабіринтах якого, зберігав останню вірність собі. А обов’язкові інформаційні відеопередачі, що висвічувалися усіма сферами барокамери, тільки прискорювали його перехід у інший вимір буття. Про життєвий уклад гіпеносців Моув довідався загалом ще на Альфі Центавра і, щоб приспати всевидюще око електроніки, яке, був певен, наглядає за ним, артистично вдавав, що жадібно сприймає все те.

Тягучі й нудні дні адаптації минали в пекельних муках