Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

Важко було повірити, що такий старий кардинал зможе розчинити двері, на ходу вискочити з карети і, тримаючи в піднятій руці хрест, збігти на ґанок.

— Іменем бога закликаю від імені найсвятішого папи Урбана VIII припинити насильство!

Хоч як був Лопес вихований у дусі сили, жорстокості й сваволі, але вигляд старого в мантії з червоною підкладкою, з піднятим хрестом зупинив його. І він наказав капралові повернутися назад.

— Монсеньйоре! Ми тільки боронилися. Бачите — шестеро мертвих. От ми й відплатили вбивці, — виправдовувався Лопес, кланяючись кардиналові, як він звик це робити в церкві перед мексіканським єпископом.

Збентежений капрал Карраско вийшов з будинку і перед тим, як укласти шпагу в піхви, витер її об камзол.

Капітан переглянувся з ним.

Солдати, що були в засідці, вийшли, не встигнувши перезарядити мушкетів. Вони почали стягувати вбитих і звалювати їх на сідла коней, на яких сюди прискакали.

Капрал Карраско підвів капітанові його коня.

— Справу зроблено, — сказав Лопес, — їдьмо до генерала Гарсіа.

— Вашому генералові доведеться з’явитися на аудієнцію до найсвятішого папи Урбана, яку він призначає йому завтра о восьмій ранку, сеньйоре капітан! — тоном наказу вимовив кардинал.

Лопес уклонився, він би з великим задоволенням проколов своєю шпагою цього старого жерця, але хтозна, як це може обернутися. Тут усе-таки не славна Америка, де знаєш, як треба поводитись.

Солдати повезли полеглих на полі бою, а капітан помчав до в’язниці, навпроти якої квартирував генерал Педро Гарсіа. Лопес не сподівався на його особливу похвалу, хоча й хотів доповісти, що “справу зроблено”, з ченцем покінчено. Принаймні так він зрозумів свого капрала, котрий побував у будинку і з котрим свого часу вони захопили сина вождя племені майя Августина-Кетсаля.

Лопес так доповів генералові, що єдиний захисник дому перетворився у нього в загін добірних французьких солдатів, яких удалося здолати лише завдяки військовій винахідливості, пов’язаній із засадою і застосуванням мушкетів, що їх мудро наказав узяти генерал.

— Кулі, мій генерале, сильніші від шпаги, — сказав наостанок капітан. — Ними ми знищили всіх захисників будинку, а також ченця, котрий утік із в’язниці…

Появу кардинала капітан розглядав як злий фатум, що завадив йому через боязнь за його величність генерала Педро Гарсіа належно відзначити перемогу.

0 восьмій ранку наступного дня задишкуватому генералові довелось піднятися сходами ватіканського палацу і, стримуючи важке дихання, стоячи вислухати повчальні докори папи Урбана VIII, на аудієнцію якого за інших обставин він не міг би й сподіватися.

Повернувшись од папи, Гарсіа зліг. Він був майже переконаний: ватіканський гонець уже мчить до Іспанії з посланням найсвятішого папи до короля.

І він не помилився. Міняючи коней, гонець у двобарвній формі скакав сухопутним шляхом через Апенніни.

Поки він добирався туди, а другий гонець із відповіддю іспанського короля й наказом по іспанському гарнізону у вічному місті ще не відбув на каравелі, вулицями Рима рухалася сумна процесія. Очолював її сам кардинал Антоніо Спадавеллі, щоправда, чомусь не в повному облаченні, як на такий випадок, і не пішки, а в кареті, за якою йшли професіональні плакальниці, сповнюючи вулиці голосінням. За ними — граубюнденці під командуванням лейтенанта Вільгельма Бернарда несли дві труни. Процесію замикали, сидячи в одній кареті, французький посланник Ноаль у парадній формі з чорною пов’язкою на рукаві камзола і його друг письменник Ноде, ррль якого в цьому була далеко не останньою.

Похоронна, як могло здатися збоку, процесія, рухалася не на кладовище, а вийшла на Аппієву дорогу, знамениту не лише своїм віком (уперше вимощена камінням за часів Аппія-Клавдія), а й тим, що після придушення повстання рабів і гладіаторів на всьому її протязі були розставлені стовпи із розіп’ятими на них соратниками Спартака. Вела вона до Капуї, а далі — до давньої Брундізії.

Одначе, проминувши старовинні мармурові вілли біля перетину із другорядною, сучасною дорогою, процесія зупинилася. Плакальниць відпустили, карета кардинала, що виконала свій обов’язок, повернулась назад до Ватікана, змушуючи зустрічних іспанських солдатів відступатися, а граубюнденці разом зі своїм лейтенантом у супроводі карети французького посланника звернули на захід і вийшли до Тібру. Далі дивна процесія просувалася вздовж його берега аж до гирла. Неподалік від порту перед непоказною єгипетською фелюгою вона спинилася.

Тут Ноаль, котрий, очевидно, знав власника фелюги, старого єгиптянина, що командував двома темношкірими матросами, почав домовлятися з ним про те, щоб у супроводі пана Ноде доставити в Тулон дві труни з покійниками. Розмова більше скидалася на торг — єгиптянин, згадавши про своїх трьох сварливих дружин і цілу ораву дітей, просив, окрім призначеної йому тисячі пістолей, надбавки “за запах”, що йтиме з трун.

Ноде пообіцяв.

Труни повантажили на фелюгу. Ноде перейшов на борт суденця. Матроси тим часом напнули вітрила.

Посланник Франції в Папській області пан Ноаль ще довго стояв на березі Тібру, спостерігаючої, як меншими й меншими стають обоє вітрил фелюги.

Лейтенант Вільгельм Бернард спокійно чекав, коли посланник перестане махати мережаною хустинкою і сяде в карету, щоб із загоном граубюнденців провести його до Рима, не допустивши нового зіткнення з ворожими Франції іспанцями.

Карета Ноаля їхала повільно, бо граубюнденці, окрім свого командира, йшли пішки.

За кілька днів до порту в гирлі Тібру, спритно лавіруючи, причалила іспанська каравела. З фелюгою вона розминулася, мабуть, далеко в морі. На ній прибув гонець його католицької величності короля Іспанії з наказом про зміщення генерала Гарсіа з поста начальника іспанського гарнізону в Папській області й переведення його до діючої армії в Аррас, де йому доведеться воювати з французами.

Генерал Педро Гарсіа, проклинаючи ту мить, коли до нього завітав донощик із римської в’язниці, викликав капітана Лопеса і звелів йому супроводжувати його в Аррас, де доведеться зітнутися з противником, небезпечнішим, аніж нікчемні індіанці в Мексіці.

Капітан Лопес, зажурений, пішов