Читати книгу - "Невидимець, Герберт Уеллс"

голові моїй аж роїлося від фантастичних і захопливих планів, які я тепер міг вільно здійснювати. Розділ ХХІ
НА ОКСФОРД-СТРІТ

Уперше спускаючись по сходах, я завважив несподівані труднощі в тому, що не бачив своїх ніг. Два рази я навіть спіткнувся; якось дивно й незручно було мені взятись за засув. А втім, не дивлячись униз, я міг іти по рівному досить добре.

Настрій у мене, як я сказав, був піднесений. Я почував себе так, як почував би зрячий у м’якому взутті та безшелесній одежі, потрапивши в місто сліпців. Мені одчайдушно хотілося жартувати з людьми, дратувати їх, ляскати по спині, здирати з них капелюхи — взагалі розкошувати своєю надзвичайною перевагою.

Але тільки я вийшов на Грейт-Портленд-стріт (моє житло було поруч з великою мануфактурною крамницею на тій вулиці), як щось задзвеніло й боляче штовхнуло мене в спину. Обернувшись, я побачив чоловіка, який ніс кошик сифонів з содовою водою і ошелешено дивився на свою ношу. Хоч удар був таки справді дошкульний, але кумедний подив того чоловіка змусив мене голосно засміятись. “В кошику сидить диявол”, — сказав я і вихопив його у нього з рук. Він не опирався, і я підняв кошика високо в повітря.

Аж тут якийсь ідіот візник, що стояв біля шинку, підбіг до нас і, простягши руку до кошика, несподівано втрапив пальцем мені під вухо, завдавши страшного болю. Я кинув кошика з сифонами на голову візникові і, тільки почувши крики та тупотіння ніг коло мене і побачивши, що з крамниць вибігають люди, що зупиняються екіпажі, зрозумів, чого накоїв. Проклинаючи свою дурість, я притулився спиною до вітрини крамниці і налагодився виборсатися з тисняви. Ще мить — і мене втягли б у юрбу і неминуче виявили б. Я штовхнув хлопця з різниці, — добре, хоч він не обернувся й не побачив, що його штовхнуло ніщо! — і прошмигнув поза кеб. Не знаю, як у них там закінчилося. Я поспішив перейти вулицю, на щастя, тоді порожню, і, ледве розуміючи, де блукаю, — такий страх перед можливим викриттям викликав у мене цей випадок, — пірнув у післяполудневий натовц на Оксфорд-стріт.

Я намагався йти за течією, але на вулиці було занадто людно, і за хвилину мені почали наступати на ноги. Тоді я пішов рівчаком, по горбастому дну якого ф мені було боляче ступати босими ногами; незабаром ще голобля якоїсь карети вдарила мене під лопатку, нагадавши, що я вже був дістав раз доброго стусана. Ледве вступившися з дороги кебу, я конвульсійним рухом уникнув сутички з дитячим візком і опинився позад екіпажа. Нараз мені стрілила рятівна думка, і я пішов зараз за екіпажем (він їхав дуже повільно). Дрож проймав мене — не лише з переляку, а й з холоду. Був чудовий січневий день, а я йшов голий по тоненькому, майже замерзлому шару бруду, що вкривав дорогу. Яка це не була дурість, але я тоді не усвідомив, що, прозорий чи не прозорий, я все ж таки підлягаю впливові погоди!

І раптом мені спала на думку ще одна блискуча ідея. Я підбіг уперед і вскочив в екіпаж. Тремтячи з холоду, переляканий, з першими симптомами застуди та нежиті, з синцями на спині, що вже давались узнаки, я повільно їхав по Оксфорд-стріт і далі по Тотенгем-Корт-род. Настрій мій був зовсім одмінний від того, з яким я десять хвилин тому виходив з дому. От тобі й невидимість! Мене посіла тепер єдина думка: як виплутатися з цієї скрути?

Ми повільно проїхали повз бібліотеку Мюді. Тут якась висока жінка з п’ятьма чи шістьма книжками в жовтих палітурках покликала мій екіпаж. Я ледве встиг вистрибнути, щоб не зіткнутися з нею, і замалим не потрапив під вагон конки. Я подався в напрямі Блумсбері-сквер, маючи намір за Британським музеєм повернути на північ і дістатися до менш людного кварталу. Мені було страшенно холодно, і незвичайність мого становища так діяла на мене, що я аж схлипував на бігу. На західному розі площі з контори фармацевтичного товариства вибігло маленьке собача і, обнюхуючи землю, кинулося услід за мною.

Раніш мені ніколи не спадало на думку, що ніс для собаки — те саме, що око для людини. Собака сприймає людський запах, як ми сприймаємо зовнішній вигляд людини. Тварина почала гавкати та стрибати, показуючи тим самим, як мені здалося, що знає про мою присутність. Озираючись через плече, я перетнув Грейт-Расел-стріт, і пробіг ще трохи по Монтегю-стріт, і тут тільки побачив, що наближається до мене.

Я почув голосну музику і, глянувши вздовж вулиці, побачив юрбу, що прямувала від Расел-скверу, червоні куртки і прапор Армії порятунку попереду. Надії продертися крізь юрбу, що залляла і тротуари, й брук, не було жодної, а йти назад і забитися десь у незнайомий район міста було страшно. Тоді я вмить вирішив, що робити, і вибіг на білі сходинки будинку навпроти огорожі музею перечекати, поки пройде юрба. На щастя, вчувши оркестр, собака спинився, повагався й повернув назад.

Натовп наближався, з несвідомою іронією вигукуючи якийсь духовний гімн про те, “чи побачимо коли Його обличчя?” Здавалося, кінця-краю не буде цьому потокові. “Бум, бум, бум!” — гучно вибивав барабан, і я не відразу помітив двох хлопчиків, які спинились біля огорожі недалеко від мене.

— Ти глянь! — здивовано сказав один з них.:

— А що таке? — спитав другий.

— Та сліди ж… від босої ноги… так, наче хто ступав по багнюці.

Я глянув униз і побачив, як, широко розплющивши очі, вони дивляться на брудні сліди, що залишилися від моїх ніг на побілених східцях. Перехожі штовхали хлопчаків, але їхня клята цікавість була занадто збуджена. “Бум, бум, бум, чи ми, бум, побачимо, бум, коли, бум, Його обличчя, бум, бум!..”

— Хтось босоніж піднявся цими сходами, їй-бо, що так! — сказав один. — І назад не сходив… і з ноги йому текла кров.

Юрба вже в основному пройшла.

— Дивись, Теде! — тоном гострого здивовання вигукнув молодший з цих слідоглядів і показав просто на мої ступні.

Я зиркнув і