Читати книгу - "Повернення Тарзана, Едгар Райс Берроуз"

свого провідника, Тарзан узяв квиток на чуже ім’я. Він назвався Джоном Колдуелом з Лондона.

Він не міг зрозуміти, навіщо це було потрібно, і довго розмірковував над цим.

Його цікавило, що йому доведеться робити в Кейптауні.

“Слава Богу, — подумав він, — здається, я спекався Рокова. Він вже мені добряче набрид. Невже я настільки цивілізувався, що почав нервувати? А як не почати, коли доводиться мати справу з негідником, який не має поняття про чесну боротьбу? З ним ніколи не знаєш, звідки треба сподіватися удару. Іноді мені здається, що Нума, лев, переконав слона Тантора і змію Гісту об’єднатися, щоб убити мене. Але у цьому разі я принаймні знав би, від кого і як чекати нападу. Звірі порядніші за людей — вони не принижуються до підлої інтриги”.

Того самого вечора Тарзан сидів за столом поруч з однією молодою дівчиною. З іншого боку від неї сидів капітан, який їх познайомив.

Пані Стронг! Де він чув це ім’я? Воно звучало напрочуд знайоме. Відповідь на питання мимоволі подала мати дівчини, коли назвали її на ймення — Гейзел.

Гейзел Стронг! Це ім’я викликало зливу спогадів. Адже перша звістка від Джейн Портер, від жінки, яку він кохав, була саме в листі до Гейзел Стронг. Як виразно він згадував ніч, коли викрав його з письмового столу в хатині свого давно померлого батька. Джейн Портер сиділа і писала того листа до пізньої ночі, а він принишк надворі, в темряві. Як би вона злякалася, коли б знала, що там, за вікном, стояв дикий мешканець джунглів і спостерігав за кожним її рухом!

Так, це була Гейзел Стронг, краща подруга Джейн Портер.

12
ЗУСТРІЧНІ КОРАБЛІ

Тепер повернімося до того, що відбувалося кілька місяців тому на відкритій усім вітрам маленькій залізничній платформі в північному Вісконсіні. Над околицями низько стелиться дим лісових пожеж, викликаючи сльози в шістьох людей, що чекають на поїзд, який має повезти їх на південь.

Професор Архімед К. Портер, заклавши руки за спину під поли свого довгого сурдута, походжає туди-сюди під пильним поглядом свого вірного секретаря, пана Самуеля Т. Філандера. Упродовж кількох хвилин він уже двічі через свою неуважність збирався перейти колію і рушити просто в болото, що тяглося по той бік колії, але щоразу його хапав і приводив назад невтомний пан Філандер.

Джейн Портер, донька професора, мляво й вимушено балакає з Вільямом Сесілем Клейтоном та Тарзаном з племені Великих мавп. Маленька зала станції щойно стала свідком освідчення в коханні та сцени зречення, наслідком чого було розбите життя й серце двох присутніх, але Вільям Сесіль Клейтон, лорд Грейсток, до них не належав.

За міс Портер бовваніла добросерда Есмеральда. Вона почувала себе щасливою, адже вона повертається до свого улюбленого Меріленду. Вона вже бачить крізь серпанок диму тьмяні вогні потягу, що над’їжджає. Чоловіки починають збирати речі. Раптом Клейтон вигукує:

— Хай тобі грець! Я забув у залі плащ! — і біжить на станцію.

— Прощавайте, Джейн! — каже Тарзан, простягаючи руку. — Дай вам Бог щастя!

— Прощавайте, — тихо відповідає дівчина. — Спробуйте забути мене… втім, ні… мені нестерпно думати, що ви мене забули.

— Так, це неможливо, люба моя, — каже він. — Я був би радий забути вас. Мені було б тоді набагато легше, аніж тепер, коли доведеться жити, думаючи про те, що могло б статися… Але ви будете щасливою. Я переконаний у цьому, і так повинно бути. Скажіть усім, що я вирішив їхати автомобілем до Нью-Йорка. Я відчуваю, що прощатися з Клейтоном мені буде не під силу. Я хотів би ставитися до нього без ненависті. Але боюся, що інстинкти дикого звіра в мені ще доволі сильні, і мені не варто бути надто довго в товаристві того, хто став між мною і єдиною жінкою в світі, яка мені потрібна.

Тим часом Клейтон шукав у залі свій плащ. Коли він знайшов його і нахилився, щоб узяти, то побачив на підлозі телеграфний бланк. Він подумав, що це хтось загубив телеграму, нахилився, підняв її і поглянув на зміст. Враз він забув про все: про плащ, і потяг, який надійшов, і про все інше, крім цього страшного клаптика паперу, який він тримав у руці. Він прочитав текст двічі, перш ніж усвідомив його зміст і значення для самого себе.

Перед тим, як він підняв і прочитав телеграму, він був англійським лордом, гордим і заможним володарем численних маєтків. І ось ураз довідався, що він жебрак, без копійки й титулу. Це була телеграма Тарзанові від Д’Арно. а в ній мовилося:

“Відбитка пальців доводять, що ви-Грейсток. Вітаю.

Д’Арно”.

Клейтон похитнувся, паче отримав смертельний удар.

Саме в цю мить він почув, що його гукають, бо потяг уже зупинявся біля платформи. Механічно схопивши плащ, він вирішив, що розповість про все в потязі. Потім вибіг на платформу саме в ту мить, коли паровоз свиснув удруге — останній сигнал, за яким уже лунав перший гуркіт від поштовхів буферів. Все товариство вже було в потязі і гукало Клейтонові, перехилившись через поруччя площадинки пульманівського вагона, щоб він поквапився. Минуло п’ять хвилин, доки всі порозсідалися, і лише тоді Клейтои помітив, що Тарзана серед них нема.

— А де ж Тарзан? — спитав він у Джейн Портер. — В іншому вагоні?

— Ні, - відповіла вона. — В останню хвилину він вирішив сам перегнати свій автомобіль до Нью-Йорка. Йому хочеться ближче познайомитися з Америкою. Адже, ви знаєте, він невдовзі повертається до Франції.

Клейтон не відповідав. Він намагався знайти потрібні слова, щоб розповісти Джейн Портер про лихо, яке впало на нього і на неї. Вів також думав про те, яке враження справить на неї ця звістка. Чи захоче вона все-таки вийти за нього заміж і бути просто місіс Клейтон?