Читати книгу - "Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук"

до Бабинців?

— Через кілька хвилин Федір Антонович кудись поїхав на велосипеді.

— У який бік?

— Вниз по вулиці. До озера.

— А коли повернувся?

— О шостій я пішла з роботи, то його ще не було.

— Чому так вважаєте?

— Федір Антонович велосипед біля ґанку ставить. Не було його о шостій.

— Спасибі. Не сміємо вас більше затримувати.

Надя пішла до виходу нерішуче, наче вагалася, і в дверях зупинилась.

— Усе? — запитала. — Це все, що вам було потрібно?

— Спасибі, — чемно вклонився Шугалій, — усе.

Він догадувався, чому Надя затрималася в дверях. Сподівалася, що розпитуватимуть, радитимуться, а тут — усе. Певно, відчула себе мало не приниженою, бо сердито блиснула очима й грюкнула дверима. Шугалій перезирнувся з Суховим.

— Характер… — мовив невизначено майор. Шугалій перевів погляд на фотографії.

— Але що б ви робили без неї?

— Ну й тип цей Бабинець! Це ж треба — стільки років ховатися!

— Отакої!.. Ти вже впевнений?..

— Аптекар — раз… — заклав пальця Сухов. — Бандерівське прізвисько Лікар — сходиться. У грудні сорок четвертого перебував у Любені, а тепер зустрівся з сином курінного Стецишина. Ти знаєш, що це таке і який галас зчиниться навколо цієї справи? Готуй майорські погони!

— Якщо б за кожну доведену до кінця справу нам присвоювали звання… — махнув рукою Шугалій. — До того ж, усе це — витвори твоєї фантазії.

— Вже й фантазії, — образився Сухов.

— Скоро ми тільки компліменти один одному казатимемо. А справа лише починається.

— Так, починається, — згодився Сухов. — Треба встановити, де був Бабинець тої неділі вранці.

— Тільки обережно. Щоб нічого не запідозрив.

— Аптека працює цілу добу, і Бабинець часто чергує вночі.

— Ясно одне: не він приходив уранці до Завгородніх. Олена Михайлівна впізнала б його голос. Але ж подався кудись після від'їзду Стецишина.

— Гадаєш, зв'язувався із спільником?

— А біс його знає — мабуть, так. Стецишин виказав Бабинця Завгородньому, і тут не до жартів.

— Але ж Завгородній міг одразу подзвонити нам.

— Звичайно, міг, і тоді Бабинець чи хтось інший уже не гуляли б на волі. Однак вони мали кілька шансів і скористалися з них.

— Я сам піду до аптеки, — запропонував Сухов.

— А я до Завгородніх. — Шугалій згадав Нінині заплакані очі, і йому стало неприємно. Як зараз розмовлятиме з дівчиною? І як у цієї пари взагалі все складеться? Якщо їхні припущення підтвердяться і Бабинець причетний до загибелі Олексиного батька, чи не полетить усе шкереберть? Шкода — такі гарні діти!

Капітан уже підвівся, щоб іти, але задзвонив телефон, і Сухов передав йому трубку. Шугалій почув далекий і схвильований голос Малиновського:

— Ви чуєте мене, товаришу капітан? Таке діло… Розумієте, в Кузя бачили блешню Завгороднього!

— Яку блешню? — не зрозумів Шугалій.

— Розумієте, неспростовний доказ…

— Що за блешня?

— Завгородній був одним з найкращих спінінгістів в Озерську. Він сам робив собі блешні. Із срібних ложок, я на цьому не зовсім розуміюся, але, кажуть, справді унікальні блешні. І щуки на них брали — дай боже! Усього було кілька таких блешень, і одну з них сьогодні бачили в багажнику Кузевого човна.

— Хто бачив?

— Мене повідомив про це Лопатинський. А бачив, здається, Каленик. Вони разом на березі сарайчик тримають — Кузь і Каленик. Так от, Каленик і бачив блешню.

— Звідки Каленик знає, що блешня належить саме Завгородньому? Він був знайомий з ветлікарем?

— Я цього ще не встановив. Почув про блешню й одразу дзвоню. Гадаю, що вам цікаво буде почути.

— Звичайно, цікаво, Богдане. — Шугалій замислився на мить. — Я зараз виїжджаю до вас. Нічого не робіть без мене. — Потім подумав, що лейтенант може образитись: — Ми разом з вами обміркуємо, яких вжити заходів. І попередьте Лопатинського, щоб нікому не казав про блешню. Кузь не повинен знати, що нам відомо про неї.

— Зрозуміло.

— А якщо зрозуміло, то чекайте. Буду за годину-півтори, — сказав Шугалій і одразу ж звернувся до Сухова:

— Ти рибу ловиш? Спінінгом?

— Тут мало не всі ловлять, а я що — рудий?

— Звичайно, не рудий. І якими блешнями ловиш?

— Та всякі є…

— Завгородній, кажуть, був відомий серед рибалок.

— Умів ловити, це всі знали.

— І ще. кажуть, свої блешні мав…

— Це із срібних ложок?

— Отже, і ти чув. Таку блешню бачили сьогодні в Кузя.

— Ого!

— I я гадаю — цікаво. От що, потрібен прокурорський дозвіл на обшук у Кузя.

— Зараз заїдемо до прокурора.

— Від нього я просто до Вільхового. Машиною. А тебе прошу розшукати Олексу Завгороднього й доставити його туди ж. Навпростець човном. Мусить впізнати блешню.

— Так, човном швидше, — погодився Сухов.

Малиновський чекав Шугалія на березі. Стояв, розставивши ноги, як монумент, — капітан побачив його здалеку.

— Ну, що тут робиться, Богдане? — запитав.

— Чекаю на вас.

— Це я бачу. А Кузь?

— Дах на будинку лагодить.

Капітан задоволено гмикнув.

— Хотілося б побалакати з цим Калеником, чи як його там?

— Зенон Хомич Каленик, — відповів Малиновський чітко, наче відрапортував. — Комірник місцевого колгоспу «Полісся». Зараз у коморі.

— Далеко?

Малиновський тицьнув у бік дерев'яної будівлі неподалік.

— Оце й комора.

Зенон Каленик оформляв документи на машину огірків, він блиснув очима на незнайомих відвідувачів, вибачився й швидко закінчив виписувати накладну. Віддав документи шоферові й запропонував гостям сісти. Сам