Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

по більшій час­ті жи­ди, влас­тив­ці ям бо­рис­лавських, хоть до­сить та­кож бу­ло без­ро­біт­них ріп­ни­ків, жи­ді­вок з дітьми, жи­де­нят і вся­ко­го дру­го­го збро­ду. «Що за прис­лів’я? - по­ду­мав со­бі Ле­он.- Що мог­ло ту ста­ти­ся, що та­ка тов­па на­ро­ду ту згро­ма­ди­лась?»

Діло ви­яс­ни­лось зов­сім прос­то. Лед­ве тов­па ці­ка­вих йо­го по­ба­чи­ла, ко­ли сей­час жи­ди-влас­тив­ці ру­ши­ли суп­ро­тив нього і за­си­па­ли йо­го пи­тан­ня­ми: що? як? чи справ­ді він па­ро­вий млин бу­дує? від­ки так наг­ло прий­шла йо­му по­діб­на дум­ка? по­що на­ра­жується на не­ми­ну­чі стра­ти, так як па­ро­вий млин у Бо­рис­ла­ві, пев­но, не бу­де при­но­си­ти йо­му ні­яко­го до­хо­ду?

Леон ду­же змі­шав­ся ти­ми за­пи­тан­ня­ми. Він аж те­пер од­ним ра­зом зро­зу­мів, що, го­ло­ся­чи, не­мов то він бу­дує па­ро­вий млин, він не то що не від­вер­тає людські очі від сво­го предп­ри­нят­тя, але, про­тив­но, за­ост­рює тільки людську ці­ка­вість. Тож він на всі за­пи­тан­ня своїх то­ва­ри­шів по ге­ше­ф­ті всміх­нув­ся си­лу­ва­ним смі­хом, не зна­ючи на­ра­зі, на яку від­по­відь здо­бу­ти­ся. Аж ось і ро­біт­ни­ки, жи­дів­ки та весь бід­ний люд обс­ту­пи­ли Ле­она, од­ні - про­ся­чи йо­го о ро­бо­ту при бу­до­ві, при мли­ні, дру­гі знов - дя­ку­ючи йо­му за те ве­ли­ке доб­ро­дій­ст­во для бо­рис­лавської бід­но­ти, кот­рій чень те­пер лег­ше бу­де о хліб свя­тий. Ле­он ще дуж­че змі­шав­ся. Він по­ба­чив, що тут уже ні­як уй­ти ува­ги людської.

- Але ж, лю­ди доб­рі,- ска­зав він, оду­мав­шись,- хто се ска­зав вам, що ту млин па­ро­вий бу­дуєся?

- А от пав бу­дов­ни­чий, що ни­ні ра­но приїхав шу­ка­ти ро­бі­т­ни­ків до но­вої бу­до­ви!

- Е, то пан бу­дов­ни­чий за­жар­ту­вав со­бі з вас! - ска­зав Ле­он.- Се не млин па­ро­вий, се прос­та наф­тар­ня бу­дується! Де ме­ні до па­ро­во­го мли­на!

- А-а-а! - вир­ва­ло­ся з уст усіх при­сут­ніх, мов знак зди­ву­ван­ня та роз­ча­ру­ван­ня. І бід­но­та сей­час по­ча­ла роз­хо­ди­ти­ся, а жи­ди-влас­тив­ці якось мов сво­бід­ні­ше по­ча­ли ба­ла­ка­ти з Ле­оном, ви­пи­ту­ючи йо­го, по­що бу­дує но­ву наф­тар­ню? чи, мо­же, бу­де пот­ре­бу­ва­ти наф­ти та вос­ку і яке ді­ло бу­де в ній про­ва­ди­ти? Де­які ці­ка­ві­ші за­пи­ту­ва­ли йо­го на­віть, чи не зро­бив з ким яко­го конт­рак­ту?

- Ми чу­ли,- го­во­ри­ли де­які жи­ди,- що там, у Від­ні, зав’я­зу­ється ве­ли­ка «Erdwachs Exp­lo­ita­ti­ons-Com­pag­nie» (Спіл­ка ви­зис­ку­ван­ня зем­но­го вос­ку). Ви, пев­но, з нею в зно­си­нах?

- У Від­ні? Спіл­ка ви­зиск…? - ди­ву­вав­ся Ле­он.- Ні, я про ні­яку та­ку спіл­ку не чу­вав і в зно­си­нах з нею не стою!

- Чи мож­ли­ва річ? - ди­ву­ва­лись і со­бі жи­ди.- Ад­же ви бу­ли в Від­ні, то аби там був­ши, та й не чу­ти на­віть про за­в’я­зан­ня ве­ли­кої «Спіл­ки ви­зис­ку­ван­ня»?

- Та де,- від­пе­ку­вав­ся Ле­он,- я в Від­ні був в при­ват­них ді­лах, на бір­жу на­віть не заг­ля­дав!

Ледво-не-ледво Ле­он спе­кав­ся своїх то­ва­ри­шів. Прав­да, він обі­цяв з де­ким ще ни­ні по­ба­ла­ка­ти о за­куп­лен­ні вос­ку зем­но­го, кот­ро­го бу­де пот­ре­бу­вав до но­вої наф­тар­ні. А по­з­був­ши­ся не­по­жа­да­них ці­ка­вих гос­тей, він пі­шов на плац, де вже най­мле­ні ро­біт­ни­ки рів­ня­ли грунт, зво­зи­ли ка­мін­ня й цег­лу і де бу­дов­ни­чий з Бе­недьом роз­мі­рю­вав план і ви­палько­ву­вав міс­це, ку­ди ма­ли ко­па­ти­ся фун­да­мен­ти. Бу­до­ва ма­ла бу­ти за мі­сяць скін­че­на,- імен­но на час, в кот­рім ві­денські фаб­ри­кан­ти обі­ця­ли прис­ла­ти за­мов­ле­ні Шеф­фе­лем при­ла­ди.

Будовничий був ду­же мар­кіт­ний і раз у раз вор­ко­тів щось під но­сом. Бе­недьо тільки десь-ко­лись чув ури­ва­ні сло­ва, як «дур­ний жид», «ошуст», «хо­че ци­га­ни­ти, а не вміє». Ко­ли Ле­он наб­ли­зив­ся і го­лос­но ска­зав ро­біт­ни­кам «доб­рий день» і «дай бо­же щас­тя», Бе­недьо пер­ший пі­дій­шов ід ньому.

- Пане,- ска­зав він,- прав­да, що ви жар­ту­ва­ли, го­во­ря­чи, що се має бу­ти па­ро­вий млин?

- Або чо­му ти ме­не о се пи­таєш?

- Бо ми ту з па­ном бу­дов­ни­чим не мог­ли по­го­ди­ти­ся що­до то­го пла­ну. Я пре­цінь ро­бив уже при па­ро­вім мли­ні в Пе­ре­миш­лі і знаю, як він має ста­ви­ти­ся. А ту ско­ро-м іно пог­ля­нув на план, так за­раз піз­нав, що се бу­де наф­тар­ня, не млин. Я вже і впе­ред так до­га­ду­вав­ся, бо по­що ж би ви ту в тій пус­ти­ні, ста­ви­ли млин? А от пан бу­дов­ни­чий на жо­ден спо­сіб не хо­ті­ли при­мі­рю­ва­ти сей план, го­во­ря­чи, що се, пев­но, по­мил­ка, що тре­ба за­дер­жа­ти­ся, аж по­ки він сам не зро­бить та­кий план, який ви­па­дав під па­ро­вий млин…

- Але ж ро­зу­міється, що я то на жарт го­во­рив! - ска­зав го­лос­но Ле­он, ста­ра­ючись пок­ри­ти знов смі­хом своє за­мі­шан­ня.- Чень же я ще не вду­рів - бу­ду­ва­ти па­ро­вий млин у Бо­рис­ла­ві!

Тепер і бу­дов­ни­чий, по­чув­ши ті сло­ва, пі­дій­шов ід Ле­о­но­ві, що, все ще всмі­ха­ючись, роз­зи­рав­ся дов­ко­ла.

- Пане Гам­мерш­ляг,- ска­зав бу­дов­ни­чий прик­рим, терп­ким го­ло­сом,- хто те­пер з нас двох зіс­та­не бре­ху­ном?

- Брехуном? - пов­то­рив Ле­он і відс­ту­пив­ся о крок на­зад, мі­ря­чи бу­дов­ни­чо­го за­ду­фа­лим пог­ля­дом. Прав­да, під тим за­ду­фальством кри­лось усе-та­ки змі­шан­ня, і Ле­он був би не зна­ти що дав, щоб бу­дов­ни­чий утих і не збільшу­вав то­го змі­шан­ня. Але бу­дов­ни­чий не га­дав утих­ну­ти.

- А так, бре­ху­ном,- ска­зав він.- Бо чи ж ви не го­во­ри­ли ме­ні впе­ред, що хо­че­те ста­ви­ти тут­ка па­ро­вий млин?

- Я жар­ту­вав.

- Ви жар­ту­ва­ли? Ну, я ще не ви­дів, що­би хто так на серй­о жар­ту­вав, як ви! Приз­на­юсь вам, я ва­шо­го жар­ту не по­ро­зу­мів. Я на кон­то то­го жар­ту й ро­біт­ни­ків наз­би­рав, і роз­ру­ху на­ро­бив у ці­лім Бо­рис­ла­ві…

- То ду­же зле! - ска­зав Ле­он.

- Певно, що зле, бо те­пер я пе­ред усім тим на­ро­дом бре­ха­чем став.

- То ва­ша річ, не моя!

- Моя річ? Але ж ва­ше сло­во!

- Але ж я вам дав план! Що ви за та­кий бу­дов­ни­чий, що не зу­мі­ли з пла­ну роз­піз­на­ти па­ро­вий млин від наф­тар­ні?

Ті сло­ва ду­же вко­ло­ли бу­дов­ни­чо­го.

- Е, що там ваш глу­пий план! Я на нього й не ди­вив­ся!

- Ну, то ва­ша ви­на! - від­рі­зав Ле­он.- За що в ме­не гро­ші бе­ре­те?

Сварка ся ве­лась го­лос­но і ста­ва­ла чим­раз го­лос­ні­шою. Ле­он по­чер­во­нів як рак, а й бу­дов­ни­чо­го товс­те ли­це на­ли­лось кров’ю. Між тим ро­біт­ни­ки і де­які пос­то­рон­ні лю­ди, чу­ючи пе­ред­рач­ку між «па­на­ми», пос­та­ва­ли і ззи­ра­ли­ся ці­ка­во на се ви­до­ви­ще.

- Мій па­не,- кри­чав роз’яре­ний бу­дов­ни­чий,- я чень не по то прий­шов сю­да, щоб слу­ха­ти ва­ші ім­пер­ти­нен­ції.

- Ані я по то, щоб слу­ха­ти ва­ші дур­ни­ці!

- Пане, ви ме­не об­ра­жаєте!

- Не ду­же страш­ний