Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

народ, серце йому рвалося з розпуки ще й від тих дописок. Звичайно, вони б не врятували його, якби щоденники прочитали, одначе та самоомана давала можливість писати.

Довженко – то ціла епоха, письменник світового масштабу, справжню оцінку йому складуть нащадки.

Свою самостійну працю в «Дніпрі», як я вже сказав, розпочинав з публікації «Потомків запорожців» Олександра Довженка (номер готував я, але поки «у верхах» повільно посувалося затвердження мене на редактора, підписувати номер довелося Підсусі). «Культ» Довженка залишився в «Дніпрі» назавжди. І прищепив його О. Підсуха. У «Дніпрі» друкувався його віршований роман «Веселки над Поліссям», на який він покладав багато надій, вбив часу і праці, але критика сприйняла роман кисло, що завдало Підсусі прикрощів. Потім він виступив як прозаїк – під псевдонімом, – сподіваючись, що «невідомий досі» прозаїк прикує до себе увагу, потім – як драматург. Зібраний, суворий, а за тією зібраністю й суворістю – ранима, тремка душа, яка прагла визнання та слави. Пізніше він працював головою неспасенної організації – Товариства по зв’язках з українцями за кордоном, лишаючись автором «Дніпра». Я тоді часто навідував його в Кончі Озерній, і він обпитував мене п’єсами і віршами. Обпитував нещадно. Мав милу дружину Катерину Миколаївну, чудову господиню, коли вона померла, написав книгу віршів у її пам’ять.

І за абеткою, і за тим впливом, який справляв на отой поступальний рух часопису до Правди та Істини, либонь, першим потрібно назвати Івана Бойчака, завідувач відділу критики. Був час, коли саме критика (Дзюба, Світличний, Сверстюк, Стус, Михайлина Коцюбинська) робила обличчя журналу, молода київська літературна інтелігенція з нетерпінням чекала на появу кожного нового числа часопису. Адже названі вище автори, та й не тільки вони, не писали «просто так», вони обов’язково переслідували якусь мету, і в їхні рядки потрібно було вчитуватися, виловлювати ще один, потаємний зміст. Сама атмосфера на початку шістдесятих була озонною. Панувала піднесеність творча, політична, ми вірили, що вороття до старого не буде. Пам’ятаю, якось до редакції зайшов Іван Сенченко і в розмові сказав, що оце зараз відлига, але вона скоро закінчиться й настануть приморозки («о, якби нам було дано хоч стільки свободи, як вам»), ми налетіли на нього, як кібчики на стару ворону, бо вірили в незворотність процесу. Навіть на столах у секретарів ЦК ЛКСМУ лежали перші книжки тодішніх молодих – Івана Драча, Віталія Коротича, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда. Декому з них ЦК ЛКСМУ надало квартири. Щоправда, в тій озонній атмосфері дуже швидко появилися й гіркуваті струмінці диму – тривоги, небезпеки. Старші письменники не поділяли молодечого оптимізму, старість умудрена досвідом, дивиться далі, вони казали, що будемо ще мерзнути. У те не вірили. (А хто міг повірити після провалу ГКЧП та заборони компартії, що її лозунги знову понесуть центральними вулицями на червоних шматинах? І не знаємо, що буде далі.)

…Ми сидимо за столиком у кафе. Творчий колектив – невеликий, сім-вісім чоловік. Усі молоді, енергійні, віддані журналові. Щойно відправлено номер у друк. У ньому – вартісні матеріали. Нам хороше. Робимо щось потрібне. Високих слів не кажемо, але вони – в кожного на мислі. Налиті чарки… Усмішки, дотепи. Збоку наставляє хрящувате вухо якийсь підозрілий тип, на нього не зважаємо. (Одного разу хтось тицьнув у таке вухо запалену цигарку.)

Та як же недовго тривало це піднесення. Після зустрічі творчої інтелігенції у Хрущова на дачі, всі книжечки з полірованих столів секретарів ЦК ЛКСМУ мовби вихором знесло, мовби й не було їх там ніколи, з їхніх кабінетів повіяло холодом, з телефонних трубок окриками й погрозами. Того ранку двоє авторів прибігли до редакції й забрали, «відкликали» просто з верстки свої статті, в яких хвалили молодих. Потягнулися сірі, суворі дні. Почався відкат. Хвиля пішла всмак. І щодалі дужче, дужче, захоплюючи з собою наплав, живі організми – все. Пафос викривання совіцьких негативів змалів, вицвів, літературне небо затягнуло хмарами, й ніде жодного маяка, жодного променя. Ми всі якось позіщулювалися, принишкли. Тільки Бойчак гримів своїм костуром і сердитим словом. Перший удар припав на критику. У розряд неблагонадійних, непевних насампочатку потрапили Дзюба, Світличний, Сверстюк, Стус.

Опікувався ними по журналу Іван Бойчак, спілкувався з ними, був їхнім однодумцем, і не заарештували його тільки з тієї причини – був інвалідом війни і рідко коли ходив на дисидентські зібрання та вечірки. Пам’ятаю, як одного разу він прийшов на роботу не на протезі, а пристрибав на костилях, порожня холоша штанів була пристебнута до пояса, я запитав, чого це він без своєї, як називав сам, «казьонної» ноги, й він, трохи ніяковіючи, сказав, що викликають до КДБ й «однолапого, може, не зразу загребуть». Сьогодні мені вкрай прикро, що на вечорах і в пресі, присвячених дисидентам, не згадують його прізвище.

З Бойчаком і я мав найбільше мороки, по-перше, мене весь час жорстко тиснули, аби звільнив його з роботи, іноді тиснули неймовірно, й не тільки начальники всіх рангів, а й деякі посадові літератори, й досьогодні мені степлює серце думка, що вистояв, що, як казали давні греки, Іван Бойчак «не зодягнув через мене чорної одежі», а по-друге, Бойчак мав дуже круту, жорстку, навіть, жорстоку вдачу. На те були причини. Його жорстокість виростала на такому ґрунті: в шістнадцять років шахтар – по підроблених документах, доброволець на фронті у сімнадцять, довге госпітальне лежання, де йому кілька разів відтинали частину ноги – наповзала гангрена, – невлаштоване повоєнне інвалідне життя. Цькований, спочатку виключений з комсомолу, далі – з партії (вступив до неї на фронті); у редакції чомусь знову забажав вступити до неї, і хоч ми йому казали: Іване, нащо це тобі, він наполягав, заповнив анкети, а тоді надійшла відповідь з району на обов’язковий запит, чи був раніше в лавах ВКП(б): «исключен за несогласие с советской налоговой политикой», і з райкому анкети повернули. Мав як для солдата (матроса) дуже високу військову нагороду – орден Бойового Червоного Прапора, вже після його смерті через «Комсомольську правду» Бойчака розшукував колишній командир, генерал, писав, що хоробрішого за нього розвідника морської піхоти йому не доводилося бачити. Сам Бойчак про війну розповідати не любив. Лишень один раз, у день Перемоги, жінки випхали його на трибуну (це відбувалося у видавництві «Молодь», до якого фінансово-адміністративно належали редакції всіх українських комсомольських видань), і попросили поділитися спогадами. Один спогад був про те, як морські піхотинці звільняли Одесу, попереду йшла розвідка, Іван відколовся від групи. «Біжу, за мною ще якийсь салага. А далі він десь дівся. А тут – обстріл. Переді мною вікно в підвал, я вскочив, а там рота німців.