Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

чистого золо­та навершя має вигляд високого капелюха з карбова­ними оздобами. Швидше за все, його загальна довжи­на сягала двох метрів[24]. Це часом не може бути він?

— Малоймовірно. За переказами, Давидів скіпетр завдовжки не більш ніж шістдесят сантиметрів. Його зроблено зі срібла й мигдалевого дерева, а навершя — з чорного прозорого каменю. Нічого подібного у ва­ших курганах не знаходили.

— Багато речей викрадалося і викрадається чор­ними археологами, тому ми не маємо достеменних уявлень про всі типи ювелірних виробів, що можуть бути в нашій землі, надто про такий ексклюзив, — докинула Христина, аби й собі продемонструвати обізнаність.

— А на вашу особисту думку, Давидів скіпетр справ­ді існував? — удав зацікавленість Аскольд.

— Принаймні є цілком імовірним створення його як ритуального предмета, царської регалії, а вже по­тім виникла легенда про чарівні властивості скіпет­ра, — мовив Пінський. — Є ж такі ентузіасти, що пе­реконані в існуванні священної чаші Грааля, яка за описом є просто предметом посуду. Реально існує, наприклад, спис, яким нібито сотник Лонгін пробив груди Сина Божого, у двох примірниках: один у Вір­менії, другий у Австрії. Останній був для Гітлера ма­ло не фетишем. Його переконали, що насправді це спис Одіна[25], сакральна зброя всевладдя, і той, хто нею володіє, підкорить собі весь світ. В основу коро­ни Ломбардії вставлено один із залізних цвяхів, яким тіло Сина Божого прибили до хреста спокути гріхів роду людського. Тому цю корону ще звуть залізною, і вважається, що вона має чарівні властивості. Цікави­ми можливостями наділяють також Святу угорську корону, її звуть короною святого Стефана. Закон ви­значав, що джерелом влади угорських королів була саме корона, а не особа монарха. Лише виконання трьох умов — коронації цією короною, обов’язково Естергомським[26] єпископом, у конкретній церкві старовинної угорської столиці — давало новому ко­ролю законне право здійснювати свою владу.

— А чи є подібні реліквії в іудаїзмі? — підтримала цікаву для неї розмову Христина.

— Звісно, їх багато. У Старому Заповіті, наприклад, є згадка про жезл плодючості пророка Аарона, також зроблений з мигдалевого дерева. А ще ви, мабуть, чу­ли про Ковчег Заповіту, Скрижалі... Є також апокри­фічні згадки про корону того ж Давида, меч і перстень царя Соломона. Кожний народ має власні легендарні артефакти. Символами влади імператора Японії досі є справжні сакральні речі, які, втім, ніколи не показу­ють простим смертним. Це бронзове дзеркало, яшмо­ві підвіски та меч. Хоча про меч кажуть, що його схова­но у водах якогось священного озера чи річки.

— Скажіть, — щиро поцікавився Аскольд, — а чи досліджувалися підземелля Храму? Бо саме там мо­жуть бути речі, пов’язані з царем Давидом і особли­во з Соломоном, який, власне, і був першим будівни­чим Храму.

Бенціон зиркнув на хлопця, що напівлежав, спираю­чись ліктем на подушку.

— Там є якісь проблеми щодо юрисдикції над його територією різних віровизнань. Прямо над фундамен­тним муром Храму, Стіною плачу, зведено одну з най­визначніших святинь мусульман — мечеть Омара. То­му питання будь-яких досліджень є дуже делікатне і вирішиться лише після подолання комплексу ком­плексів, вибачайте за ненавмисний каламбур, та образ між цими релігіями. Якщо ви, Аскольде, не заперечує­те, то ми могли б окремо поспілкуватися на ці теми, а також і про ваші пошуки у печерах. Я зателефоную вам найближчим часом.

— Про наше відкриття краще розповість профе­сор, — спробував уникнути пропонованої зустрічі студент.

їхню розмову перервала Люська. Вона попросила вже наливати чогось міцнішого від «Бордо», а сама запалила свічки, розставила їх на скатертині й вим­кнула горішнє світло, лишивши тільки торшер у кутку. Бенціон розлив по пузатих чарках «Хеннесі». Христина підібгала ноги під себе, присунулася до Аскольда й поклала руку йому на талію. Хлопець, вдавши, що намагається дотягнутися до грона вели­кого синього винограду, ніби випадково скинув ру­ку аспірантки. Але та наполегливо повторила свій нехитрий маневр. Раптом крізь двері туалету, де не могло бути нікого, почулося характерне дзюрчан­ня... води, що виливалася зі зливного бачка. Коли здивована Люська пішла поглянути, що ж воно сталося, у квартирі самі по собі увімкнулися освітлю­вальні прилади й телевізор. Усі підвелися, здивова­но озираючись та перемовляючись. Утім, Аскольд, знехотя імітуючи здивування, подумки звернувся до Лахудрика:

— Дякую. Врятував мене від домагань нетверезої панни.

— Подякуй також русанівським домовикам. Я можу діяти лише з дозволу місцевих сутностей. Цей будинок відносно новий, тому домовиків тут мало і вони ще не дуже сильні, я з ними домовився і влаштував цей маленький виступ. Ви такі явища називаєте полтергей­стом або бешкетами барабашок.

У замку вхідних дверей почувся скрегіт ключа, і во­ни відчинилися — несподівано раніше повернувся з відрядження господар квартири, неофіційний чоловік Люськи — Льоша.

— Це також твоя робота? — спитав домовика Ас­кольд.

— Ні, це він сам, але, судячи зі зміни настрою всіх присутніх, вже можна піти. Хоча ми так і не дізналися, де Люська взяла трунок.

— Зате знаємо, що Пінський полює на скіпетр Дави­да — жезл Аратти, — відповів Аскольд.

Прощання вийшло зібганим. Швидко вдягнув­шись, Аскольд із Христиною, яка нав’язала йому свою компанію, вийшли на холодне подвір’я. Ішов мокрий сніг, було вітряно. Хлопець пошкодував, що не має грошей на таксі. Довелося чекати на мар­шрутку. На зупинці Христина щось розповідала йо­му про Бєню і Люську, чомусь зловтішалася з того, що «кращій подрузі» важко буде знайти пристойні пояснення для Льоші стосовно інтимності атмосфе­ри цієї зіпсованої вечірки. Аскольд з сумом розумів невідворотність перспективи проводжати балакучу, під дією алкоголю, жінку аж до її дому, десь на Нив­ках. Знову спробував додзвонитися до Надійки, але вона так і не увімкнула телефон. Коли він клав мо­більний до кишені, то відчув, що йому там щось за­важає. Запустивши руку, витягнув товсту пачку двохсотгривневих банкнот. Христина здивовано поглянула на нього: ніколи не бачила у цього студента такої суми. Аскольд, покрутивши гроші в ру­ках, знову поклав пачку назад.

— Лахудрику! Це твоя робота чи Пінський з яко­юсь метою підклав, бо більше ж нікому? — спитав домовика.

— Боляче дивитись, як ти нудишся в її присутності. Тому я знайшов тобі трохи готівки, щоб довезти цю цяцю на таксі.

— А де взяв? Напевне ж, у когось украв. Негайно по­вертай назад! — гримнув подумки Аскольд.

— Ні! У тому будинку, де була вечірка, — почав пояснювати домовичок, — одну квартиру раніше винаймали ділки, які вирощували коноплі просто у ящиках в самій квартирі і продавали наркоманам. Коли їх накрила міліція, то весь