Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

зворотною стороною. Не витримавши, Сім'янин перевернув цигарку правильною стороною і підпалив від своєї запальнички.

– Крім рідкісних виключень, пацієнт невірно виконує всі найпростіші завдання, проте загальний напрям дій відповідає меті, – продовжив свою розповідь лікар. – Такі хворі справляють загальне враження розгубленості. Дивляться перед собою нічого не розуміючим поглядом, скаржаться на головний біль, або абсолютно апатичні, або навпаки, наводять метушню: можуть несподівано розсміятися, злякатися і сховатися під стіл.

Спочатку такі пацієнти здаються глибоко недоумкуватими, але чим довше їх спостерігаєш, тим очевидніше стає, що в їх недоумстві і безглуздості є система. Чи, як пишуть в книгах, "в їх безглузді ховається цілий метод", – лікар плавним неквапливим рухом забрав у Крамера цигарку і, струсивши вуглинку, з клацанням відправив її до урни. – Я не маю на увазі, що він спеціально прикидається, ні, це швидше несвідома поведінка, "втеча в хворобу".

– Моя мила дружина, мої чудові діти! – Раптом заголосив Крамер. – Хобі, гроші, робота – в мене було все! І раптом я опритомнів в психлікарні, прикований до лікарняного ліжка, – чоловік схопився за голову. – Я плачу, б'ю кулаками стіни! – Крамер голосно хлипнув, по запалих щоках текли сльози. – Лікарі говорять це загострення, але я, я, я… Просто не розумію, чому все це зі мною сталося! – він різко замовк, опустив голову вниз, і так завмер, роздивляючись свої черевики.

– Хворий насправді приголомшений нещастям, що звалилося на нього, він розгублений і не може знайти виходу із ситуації, що склалася, – сумно зітхнув головлікар. – Він в жаху від покарання, що загрожує йому, і щиро хоче з'їхати з глузду, щоб не розуміти того, що відбувається і не брати участь у цьому. Все це наростає сніговою кулею, свідомість руйнується і хворий вибирає найбільш доцільну, як йому здається, тактику поведінки.

Він несвідомо починає розігрувати психічнохворого і робить це саме так, як це уявляється людині, що не розуміється на психіатрії, – нарочито безглуздо і перебільшено.

– Здається, він заслуговує на співчуття, – похмурнів Сім'янин.

– Мабуть він чогось дуже сильно злякався. – Задумливо протягнув Лангре.

– Саме так, – кивнув лікар. – В нього виникло свідоме або несвідоме бажання тим або іншим шляхом, хоч би на якийсь час сховатися від навислої над ним небезпеки.

– Вся справа в картині, яку він отримав, – зрушив брови Стажер.

– Півроку тому Алекс Крамер попав до нас з гострим психозом, який розвинувся на фоні повної відсутності сну. В будь – якому випадку, пани поліцейські, моя відповідь на ваше питання така, – лікар перевів погляд із Стажера на Лангре. – Запевняю, що Крамер, не грає, не обманює і не симулює. Він дійсно хворий. Жоден суддя не прийме його заяв або визнань.

– Дякую, що ввійшли в наше становище, – Лангре потиснув йому руку.

– Всього вам доброго, – попрощався доктор. Слідом за ним, з двох боків, притримуючи Крамера, пішли і санітари.

– Знову ниточка обірвалася, – стиснув губи комісар. – Доведеться шукати далі. Хто ж за всім цим стоїть?

– Що такого ви всі наробили п'ятнадцять років тому, раз досі боїтеся признатися? – З щирою цікавістю запитав Сім'янина Стефан. – Вам же все одно нічого не буде, термін давності збіг.

Проігнорувавши його питання, Сім'янин звернувся до Лангре:

– Дозвольте відкланятися. Мені пора дзвонити адвокату і звільняти свою людину.

Стажер різко зблід і перелякано округлив очі. Він сховав в кишені тремтячі руки і відвернувся, зробивши вигляд, що дуже зацікавився кленом, що росте неподалік.

Глава 10

Ніколас опустився на диван і задумливо перевернув кілька карт. Наштовхнувшись на червову даму, він трохи спохмурнів, зітхнув і подивився на Ганну:

– Мені б хотілося дізнатися. – неголосно сказав він. – Яка ти насправді?

– Та звичайна я, така, як всі, немає в мені нічого особливого, – дівчина посміхнулася куточком губ. – Трохи романтична, вірю в чудеса, добрих людей і в те, що всі наші думки матеріальні. Вірю в долю, в те, що чоловік і жінка можуть підходити один одному, як дві половинки одного цілого. Люблю мріяти і забувати про те, який жорстокий насправді цей світ.

– Ти цілеспрямована? – Запитав Ніколас.

– Так, принаймні, намагаюся такою бути. Я завжди кажу те, що думаю. Напевно через це здаюся дивною, але… – Ганна задумливо прикусила нижню губу. – Але я не хочу позбавлятися від своїх дивностей, адже без них перестану бути собою – такою, яка я є. А ще я довго тримаю людей на відстані. Спочатку мені треба відчути людину, зрозуміти яка вона – тільки потім я зможу довіритися і підпустити ближче.

– "Своїх" людей я впізнаю миттєво, – похитав головою Ніколас. – До них не треба пристосовуватися і довго впізнавати, щоб полюбити. "Своїх" відчуваєш відразу – неважливо, де і за яких обставин сталася зустріч. Це, як удар під дих – відразу розумієш.

– Неймовірно. – Тепло посміхнулася Ганна.

– Розумієш, що ви однієї крові, – продовжив Ніколас. – Що це та людина, з ким можна розділити хліб і піти в бій. А якщо ви раптом одного разу виявитеся по різні сторони барикад і станете ворогами, то це буде честю, а не бідою.

– Це означає, що в тебе багато друзів? – Ганна сіла поряд з ним на диван, обдавши його квітковим ароматом духів.

– Звичайно, – широко посміхнувся Ніколас. – Я дуже люблю людей, яким ніколи не подзвоню в три години ночі і не попрошу забрати мене на таксі. Я дуже дорожу тими, хто ніколи не звернеться з подібним проханням до мене, – Ніколас дістав з кишені мобільний і кивнув на нього. – Вони – моя опора. Ті самі розрізнені крапки координат, по яких я впевнено будую свій графік. Це люди, з якими безпечно, з якими можна бути голим, бідним, п'яним. Вони не дадуть мені впасти.

– Якщо тобі буде треба, – Ганна легенько торкнулася його руки, – скажи мені і я приїду.

– Приїжджай без запрошення, – Ніколас поклав свою руку поверх її – по-дівочі вузькою і крихкою. – Цього буде досить. Вибач, – Ніколас відволікся на повідомлення. – З'явився ще один знавець карт, вмикаю прямий ефір, – попередив він дівчину.

– Привіт, Банда, – привітався він. – Знову повертаємося до питання про незвичайні карти. Зі мною в ефірі людина, яка готова розповісти нам щось новеньке про них.

– Так, – поважно кивнув з екрану телефона чоловік середнього віку. – Знайдена вами колода колись належала членам Древнього Індійського Братства Дев'яти Невідомих. Більше того, в Пітері якраз мешкає, раніше наближена до "Братства" людина. Він працював на них. Я вже знаю його адресу, можу прислати в директ.

– Дякую, зрозумів, виїжджаю, – підморгнув Ніколас. – Банда, готуйтеся до пригод, триматиму вас в курсі.

– Я з тобою, – Ганна підхопила сумочку і, підійшовши до дверей, з очікуванням подивилася