Читати книгу - "Сад забутих плодів"

столиці республіки, залишилася сама Марія, остання з родини Багратіоні на їхній батьківщині. Жінці 82 роки, її раннє дитинство минуло в Чадіґварі, селі за тридцять кілометрів від Тбілісі.

Дато і його друг, режисер, зуміли наблизитися до княжни, яка, по 17 роках сибірських таборів, тулиться у двох маленьких кімнатах і все перебирає в руках старі фотографії та імперські дрібнички. Узагалі, вона спілкується тільки з двома дівчатами, які її відвідують і допомагають їй у смиренному житті. Дато і друг спромоглися намовити її на поїздку в Чадіґварі, де вона мешкала до часу, коли революція розкидала родину по всій Європі. Коли старенька княжна вийшла з машини й оглянула переляканими очима чарівне місце свого дитинства, ураз почали валитися в її пам'яті стіни тієї оселі, яку вона запам'ятала недоторканою; аж доки залишилося тільки те, що вона зараз бачила насправді: довгий мур, що замикав убогу пустку з уцілілими службовими приміщеннями. Княжна стала посеред цього пустища й показала місце, де колись височіли абрикоси, потім — на яму пересохлого озера й нарешті — на звалище уламків та сміття, де стояла каплиця над гробами її предків.

Коли Марію відвезли назад у Тбілісі, вона сказала двом кінематографістам, дивлячись на них очима, у яких уже читалося пробачення: «Ви зруйнували те місце, яке досі жило в моїй пам'яті й де я знаходила притулок у часи глибокої печалі. Тепер мені, на жаль, залишилися тільки оці дві кімнати».

Померти де-небудь, наприклад, у Таджикистані, могло б стати непоганим розв'язанням, бо тоді маєш потішати сам себе, і ніхто коло тебе не ниє й не тягне у вологу коловерть думок про вболівання родини. Натомість можеш спокійно попрощатися з континентами, з чудовими порами року, з фруктами, снігом і равликами.

Утім, я забув, до чого, власне, хилив.

Старенька Тереза, яка впродовж кількох днів приходить, щоб допомогти нам у хатній роботі, знаючи про мій День народження, хоче подарувати мені пару шкарпеток із вовни сибірської лайки. Здається, вони дуже теплі. Чекаю на них. Вони в кімнаті її онука, який щоночі грає на барабанах у молодіжному оркестрі. Через те вона дуже дбає, щоб не розбудити його рано-вранці. Я закоханий у Москву; Ленінград надто гарний, захвалений і має забагато італійських рис, тож я не хотів би інцесту. Зберігаю зворушливу симпатію до цієї Москви, що нею їздять вантажівки з великими номерами, намальованими ззаду кузова, у якому завжди сидить сонний солдат і дивиться кудись у простір.

Ми застрягли через демонстрацію етнічних турків, що мешкають у різних республіках Радянського Союзу й мають проблеми з різними місцевими адміністраціями. Довжелезний ряд чорних, як вугілля, вусів та очей.

Сьогодні Віктор Гайдук розповів мені про Лідію Панкратову-Менотті, яка в тридцяті роки була найвродливішою й найбільш перспективною балериною Москви. У ті часи молодь каталася на ковзанах, на громадських ковзанках під музику невеличких духових оркестрів. Лідія вийшла заміж за Маріо Менотті, якого розстріляли в 1937 за звинуваченням у шпигунстві на користь фашистів. Лідія пережила 17 років таборів, а повернувшись, змушена була замешкати в Долгопрудному, містечку за 70 кілометрів від Москви. Тепер вона стара й живе в злиднях, разом із хворим сином. Час від часу Бруно Понтекорво надсилає їй допомогу.

Я рушив у пробіжку, щоб оглянути на Красній площі Собор Василія Блаженного, який є найбільшою у світі скам'янілою порцією морозива. Як завжди, мене зачаровує споглядання куполів. Здається, собор зведений на велетенських кам'яних підмурівках, які захищають його від землетрусів. А дехто каже, що у глибочезних підземеллях, які проходять під більшою частиною Красної площі, зібрано бюсти і статуї Сталіна, які впродовж однієї ночі прибрали з усіх кінців міста.

Дощ пішов, як благословення з неба, принісши дихання весни в пекло.

На прес-конференції в Кіноцентрі мене познайомили з режисером Клімовим і письменником Айтматовим, після чого я поквапився до кінотеатру «Росія», аби приєднатися на сцені до всієї делегації з Ріміні. Перед нами в першому ряду чоловік спав із роззявленим ротом, закинувши голову назад. Двом тисячам глядачів у залі я сказав, що мусимо зберігати тишу, аби людина могла спокійно спочивати, бо, можливо, їй сниться фільм набагато кращий за той, що решта невдовзі переглядатиме.

Хурделиця шаленіє. Я втішаюся видовищем, дивлячись, як на очах засніжує терасу. Снігові хвилі навіть підхоплюють і тягнуть до багатоповерхівок ворон, які з переляку крячуть, не розтуляючи дзьоба. Величезна будівля «Мосфільму» зникла так само, як хмаросяг університету. Заметіль усе начисто вибілила. Але ймовірно, що будь-якої миті вигулькне сонце, бо сніжинки дивно виблискують, нагадуючи радше вогнисті іскорки. Я запалюю рожевий світильник над диваном. Фотографую птаху, яка навідалася, щоб з'їсти залишене два дні тому частування на столику тераси. Читаю про те, як французи знайшли неподалік Каїра піраміди, яким 4500 років. А осьде й сонечко. Хурделиця стихла. Білизна снігу мерхне в тіні дерев і будинків. Зараз шоста вечора, і я скидаю светра, бо мені парко.

Поїздка машиною з Неллі та Борисом. Шлях весь у вибоїнах, струшує іноді так, що мені серце в горло заходить. Борис перепрошує: «Вибачте, але таке часто трапляється». Ми приїжджаємо в Любимівку поблизу Тарасівки за тридцять кілометрів від Москви. Тут є садиба, де Станіславський оселився зі своїми акторами, перше ніж утвердитися в Москві.

Покинутий світ із гнилими вінцями й заґратованими вікнами посеред зарослого бур'яном і чагарниками пустища. Сіра будівля, датована 1882-м роком. Тут була їхня репетиційна зала. Нині повітря зберігає потріскування синюватої деревини, що оточує велике прямокутне приміщення. Я підібрав кілька іржавих цвяхів, яких, однак, ніколи не застосовували. Тут, у цій залі, пролунали слова всіх п’єс Чехова й, імовірно, він сам був присутній на деяких репетиціях. Прикро, що звуки тануть у повітрі — і часто безповоротно. Я не кажу, «завжди», бо знаю, що сицилійські вівчарі зганяють отару докупи бойовими покликами давніх арабських армій.

Коротка мандрівка тутешніми околицями. Вулиці в багні. Таке враження, що який-небудь зсув ґрунту перехнябив увесь цей світ мужицької деревні. А вже тягнуться вгору височенні блокові багатоповерхівки, беручи в каре дикі луки, які стануть площами, а тим часом, здається, скидають нечистоти тобі на черевики.

За столом Борис, який, окрім усього іншого, великий науковець-академік. Він сказав мені, що іноді почувається моїм батьком.

— То я можу попросити в тебе грошей? — запитав я в нього.

— Попросити можеш… — відповів він з єврейською проникливістю в очах.

Ми знову відвідали Михайла Шварцмана, одного з художників найчистішого в Європі мистецтва. Він тримає свої полотна прихиленими до стіни в їдальні. Пересуває їх одне по одному,