Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 28

Мирослав так звик прокидатися в гуртожитку, що одразу спробував намацати на тумбочці телефон.

День він запланував насичений, це він згадав одразу.

Вранці, наприклад, на Мирослава чекали у вузі на семінарах, незважаючи на стажування в самій мерії, а потім до Романова їхати… Рука Мирослава ковзнула по гладкій деревині, не знайшовши смартфона, а в думках спалахнуло його ім'я – Богдан. Чорт забирай! Він різко перекинувся на живіт і озирнувся. Спальня мера в променях сонця здавалася йому зовсім чужою, вчора вночі він нічого не бачив і не збирався її детально розглядати, якщо чесно.

Засмутило Мирослава інше: Богдана поряд не було.

Мабуть, він прокинувся раніше, пішов у душ чи снідати.

Мирослав сподівався, що вони поговорять у ліжку, можливо, знову потрахаються, ось так виходити було страшнувато.

Казочка під назвою «все ідеально» могла ось-ось розбитися об реальність і той факт, що Богдан не відчував до нього нічого серйозного. Хоча розраховувати на кохання на все життя після однієї повністю безперспективної ночі міг лише такий ідіот, як Мирослав. Точно. Запхавши наївну закоханість подалі, Мирослав відкинув ковдру і роздивився кімнату у пошуках своїх речей. На підлозі вони не валялися, біля дверей теж нічого не було. Підвівшись, Мирослав повернув до себе стілець, і побачив, що Богдан дбайливо склав речі на нього, залишивши зверху труси в якості завершального штриха. Щоки Мирослава одразу почервоніли.

– Ну дякую.

Тужливе почуття здавило груди, поки Мирослав одягався.

Секс із Богданом означав більше, ніж будь-який інший секс у житті Мирослава, меланхолія вже наступала йому на п'яти всупереч бажанням. Крокуючи до виходу, Мирослав згадав і про знайдені вчора документи, збираючись поговорити з Богданом про Білецького.

Коридор зустрів його хвилею прохолоди, з кухні долинала тиха музика.

Зазирнувши за поворот, Мирослав побачив смартфон, що лежав на столі. Богдан увімкнув програвач на ньому, але звук зробив зовсім тихим, щоб його не розбудити вочевидь. З наступним кроком Мирослава наздогнали запахи їжі, яєчні та чогось наче м'ясного.

– О, доброго ранку. Круто, що ти виспався. Тобто встиг, –  відреагував Богдан. – Я б все одно розбудив тебе хвилин за десять. В університет на котру годину? – спитав він, щедро накладаючи в матову тарілку омлет зі шматками бекону. – Смачного.

«Ти завжди з ранку такий аномально організований?» – мало не спитав Мирослав.

Втім, Богдан подобався йому будь-яким, метушливим також.

На ньому були розтягнуті темно-сині бавовняні штани і сіра футболка. Богдан був таким домашнім, що Мирослав щосекунди знову і знову гасив у собі бажання підійти і обійняти його, притулитися носом до того місця, де шия переходить у плече, відчути, як сильні руки притискають його до себе, роздягають…

– Ти як? – Богдан поклав долоню на його руку, змушуючи повернутися в реальність. – Добре почуваєшся? Щось болить?

– Болить? Та ні, терпіти можна.

– Я намагався бути обережним, – прикусив він губу і, перш ніж Мирослав відповів, відійшов до плити.

Яєчню Мирослав їв лише із ввічливості, бо від хвилювань в нього нічого не лізло та і смак не відчувався. Трохи легше стало, коли Богдан приєднався за сніданком, сів навпроти і почав балакати про свій графік на сьогоднішній день. Це було так незвично та особистісно, наче вони могли собі дозволити такі балачки за одним столом, наче це було звичною справою. Слухаючи його лише наполовину, Мирослав вирішував, як би обережно так підвести бесіду до Білецького. Він фактично погрожував Богданові, Мирослав це чув, а сам Богдан копав на Білецького компромат.

Одного разу ці двоє зустрінуться, і станеться щось погане.

– Я дещо побачив у тебе на столі, – сказав Мирослав, скориставшись паузою.

– Що?

– Якісь документи, звіти… Щодо Вадима Білецького.

– Хм. – По обличчю Богдана ковзнула тінь. – Навіщо ти взагалі їх брав?

– Випадково. Але справа в іншому, Білецький сказав… Точніше, я почув, як він казав декому, що… - Голос Мирослава втратив упевненість, йому доводилося на ходу вигадувати історію, щоб не видати зв'язок з Білецьким. Буквально вчора він брехав Богданові в обличчя, що не брав участі у перегонах. – Він хоче помститися тобі. Як – не знаю, але люди кажуть, що з ним краще не жартувати…

– Стоп, – перебив його Богдан. – Більше не пхай ніс у мої справи, зрозуміло? Просте правило.

Різко підвівшись, Богдан кинувся до раковини помити руки. Мирослав чого завгодно чекав, але не цього… Спочатку в нього навіть слова пропали, але потім у голові з'явився старий добрий образ зневаги. Знову Богдан так з ним чинив! Тоді в кабінеті погрався з ним, і ось тепер, навіть вислухати не захотів, не подякував за турботу, вчинив так, ніби Мирослав порожнє місце.

– Я хотів допомогти, – тихо сказав Мирослав, аби хоч чимось затримати Богдана.

– Допомогти? Чим ти можеш допомогти, Мирославе? Я якось справлявся без тебе все життя, збагнув? І досить непогано справлявся. Ти навіть не повинен був бачити тих паперів. Вони – не твоя справа. Невже ти подумав, що якщо ми переспали, ти можеш, не знаю, блукати по моєму дому і ритися в моїх речах?

– Я ж сказав, що побачив випадково, – підвівся Мирослав, від розчарування він стиснув кулаки.

Майже дитяча образа колола його голками.

– Забудь. – Богдан додав нейтральним голосом: – Дякую.

Повітряна кулька радості в животі Мирослава луснула, залишивши всередині одну порожнечу. Досить швидко до неї додалась злість. Так він завжди робив, якщо люди кривдили його. Злився. І нічого не змінилося тепер із Богданом. Почуваючись використаним і нікчемним, Мирослав схопив куртку і вистрибнув на вулицю, плануючи йти на своїх двох до вузу, гуртожитку чи на край світу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍