Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я бачу, як Віталік залишає зал, і не можу зрозуміти, який план у Даміра. Він такий спокійний зараз, наче все під його контролем. А от мені страшно і бентежно одночасно. Я не знаю, чого чекати, і в першу чергу від чоловіка, в обіймах якого знаходжусь.
— Розслабся, дівчинко. Я так сильно тебе хвилюю? — танець продовжується, а я не можу зрозуміти, де беруться сили на те, щоб переставляти ноги.
— Ти мене дратуєш! — випалюю, і вже за мить Дамір практично втискає мене у своє тіло. Мої груди впираються у його торс, а губи чоловіка якраз навпроти моїх.
— Дійсно дратую? А мені здається, що ти мене хочеш так само сильно, як і я тебе, — задоволено усміхається.
Схоже, Даміру байдуже, що ми зараз в центрі уваги. Він занадто самовпевнений, хоча я розумію чому. Ніхто з тут присутніх не скаже, що Воронов переступає межу. Його бояться та поважають, і я розумію цих людей.
— Мені треба у вбиральню. Відпустиш? — питаю і дуже сподіваюсь, що Дамір не поведе мене за руку туди. Хочу хоча б кілька хвилин перепочинку. Серце ладне вистрибнути з грудей і руки тремтять. І це не страх так на мене діє. Ні, тут дещо інше…
— У тебе п'ять хвилин, — Дамір відпускає різко. Відступає і чекає, поки піду.
Я ж не готова втрачати навіть одну секунду, тому йду до виходу в коридор, а звідти — у вбиральню. Всередині нікого немає, тому мию руки й збираюсь виходити, але несподівано двері відчиняються, і на порозі з'являється Віталік…
Від шоку завмираю, як вкопана, і не можу зрозуміти, як він сюди потрапив. Мені здавалося, що люди Даміра його схопили, але якщо Віталік тут… отже, не знайшли.
— Який сюрприз, доню. А я тебе вже поховав, — заявляє і дістає з за спини пістолет. Наставляє його на мене, і я не маю жодного сумніву, що він вистрілить.
— Але спочатку сам і вбив, — ціджу. Мені шалено страшно, але я готова дізнатись правду хоча б перед смертю. — Ти ж не мій тато, так?
— Не твій. Я взяв тебе зовсім малою і виховав як свою. Якби не втрутився Воронов, ти й надалі була б моєю донькою, — випалює Віталік. — Я… любив тебе.
— Ти говориш про любов, націливши на мене пістолет? — фиркаю і роблю крок назустріч. Я не перестаю боятись, але розумію, що просто стояти та чекати на свою смерть — не варіант.
Невже Дамір не бачить, що я зникла? Чому ніхто не приходить мене рятувати?
— Тебе не можна залишати в живих. Я сам збирався скористатися тим, чия кров тече у твоїх судинах. Але якщо мені не судилося, то і Воронов не зможе. Ти для нього дуже дорогий подарунок. Занадто дорогий. Я не хочу, щоб він отримав тебе і всю владу, яка прийде разом з тобою.
— Я не розумію, — хитаю головою. — Ти ж знаєш, хто мій справжній батько! Скажи!
— Все дуже просто, донечко, — усміхається так, що мені погано стає. — Твій батько…
Віталік замовкає і хапається за груди. Навіть пістолет опускає і починає надривно кашляти. Я бачу, як він випльовує кров на підлогу, а тоді падає туди ж без свідомості. З його рота цівкою тече кров, і розуміння того, що він помер, ніяк не вкладається у моїй голові.
Двері відчиняються і гримають об стіну. Я бачу Даміра на порозі, і від його погляду мурахи бігають шкірою. Неприємні такі…
Спартак заходить вслід за Даміром і присідає поруч з Віталіком. Намагається знайти пульс, але нічого не виходить. Він підводиться на ноги та бере в руки пістолет, з якого Віталік намагався мене вбити.
— Кілька секунд не вистачило! Сука! — злиться і націлює пістолет на мене.
— Ти збожеволів? — питаю розгублено і роблю крок назад.
Спартак усміхається так само, як і завжди, а тоді натискає курок. Він стріляє у мене! А я вважала, що він хороший!
Єдине, що мені залишається — це заплющити очі. Чекаю, коли куля потрапить у тіло, але нічого не відбувається.
Секунда, дві, три…
Розплющую очі та бачу, як либиться Спартак, і розумію, що… куль у пістолеті не було… Це усвідомлення так різко накриває, а тоді й інше приходить.
Спартак сказав, що не вистачило кілька секунд, отже… вони чули нашу розмову? Але як?
— Ходімо! Скоро тут збереться багато людей! — командує Дамір, а я кроку ступити не можу.
Як ці двоє можуть так легко грати чужими життями? Я ж реально думала, що помру, а вони, здається, знали, що пістолет Віталіка не заряджений.
— Пішли, принцесо! — вигукує Спартак, а я різко наближаюсь до нього і даю добрячого ляпаса. Рука болить, але це не страшно. Бачу, як смикається його голова, і розумію, що за таке Спартак точно мене вб'є. — Ну пробач! Це був жарт!
Добре, що він розуміє, за що отримав. Навіть не злиться. Хочу так само зробити й з Вороновим, але розумію, що він не буде таким хорошим, як Спартак.
Єдине, що мені залишається — це практично переступити через тіло Віталіка. Намагаюсь не дивитись на нього, але поглядом все одно торкаюсь розплющених скляних очей.
Він був моїм батьком усе моє свідоме життя, а помер, намагаючись вбити мене…
Дамір хапає мене за руку і тягне за собою до виходу. Він злий, тому що не дізнався правду, а я зла на нього, тому що підставив мене.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В обіймах монстра, Міла Мур», після закриття браузера.
