Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Розділ 15

Поїсти дали спокійно. З розпитуваннями не лізли і розмовами не чіплялися. Смак м'яса відповідав ароматам, порції здивували розмірами. Складалося враження, що на гостей тут чекали. Причому, саме у множині. І лісничий Дженкінс не просто так за малиною ходив, а в засідці сидів, мою високість пильнував. З іншого боку, чому дивуватися, якщо в компанії маг водиться? І явно не з третьосортних… Цілком здатний і такі речі передбачити…

Важливо інше, всі вони мені раді. Тобто, скоріше друзі, ніж вороги. І це не могло не тішити.

Лише одне псувало настрій і не давало насолодитися трапезою сповна. Я ніяк не міг позбутися думки, що прямо зараз, коли я наминаю соковитий біфштекс, Леонідія змагається з ведмедем. І зовсім не факт, що перемагає.

— Ваша високість чимось стривожена? — Виявив спостережливість і чуйність Дженкінс.

— Так… — не відмовлявся. — Я прийшов у ліс не один. І трохи турбуюся за свою супутницю. Вона не кисейна панночка, постояти за себе зуміє, але... У тутешнього ведмедя погана слава.

— У ведмедя? — хмикнув Лавр, дивлячись на Дженкінса. — Так, пустун ще той. Але якщо тільки через нього, то не варто турбуватися.

— І все ж… Метр Ігнаціус… Не могли б ви…

Маг тільки кивнув, заплющив очі і завмер. Хвилини на півтори.

— Ага, бачу… Премиле створіння… Будь я бодай років на сто п'ятдесят молод… О! Це ж амазонка! Вітаю, ваша високосте, ви вмієте вибирати правильних супутниць.

— Дякую, метре. Як вона? Що робить?

— Спить...

— Не зрозумів? Як спить? Чому?

Маг, не розплющуючи очі, неквапливо відповів.

— Лежачи. Втомилася, мабуть.

— Ви впевнені? Може, її поранено?

Лавр важко поліз з-за столу.

— Зараз схожу, перевірю.

— Не треба… — Ігнаціус ворухнув пальцями, і капітан сів назад. — Крові не видно. І потім дівчина не на землі валяється, а на дерево вилізла. Спить. Тож, прямо зараз, їй точно нічого не загрожує. Нехай відпочине.

Маг розплющив очі, знайшов поглядом кубок з вином і потягнувся до нього рукою. Мабуть, його сили теж не безмежні. Раніше змусив би кубок підлетіти до губ.

— Вибачте, ваша високосте, але якщо ви не заперечуєте, у мене у вас є кілька запитань.

— Запитуйте…

Ігнаціус задумливо глянув на лісничого та відставного гвардійця.

— Найученіші чоловіки давнини рекомендують завершувати ситну трапезу невеликою прогулянкою на свіжому повітрі. Думаю, у цьому є певний сенс.

— Думає він… — промимрив Дженкінс. — Скажи просто: хлопці підіть провітриться. Мені з королевичем посекретничати треба.

— Що? — зморгнув маг. — А я хіба не так сказав?

Лісничий лише рукою махнув. Лавр узагалі залишив репліку без коментарів. Відставний капітан не відрізнявся багатослівністю.

— А може, ми самі… — невпевнено запропонував я магові. — Подихаємо?

— Нічого, нічого… — заспокоїв Ігнаціус. — Молоді мають шанувати старших у будь-якому віці.

Я тільки очима закліпав. Це жарт чи тільки його частина?

— Сходити за дівкою, чи що? — поцікавився лісничий. — Щоб потім удруге не бігати.

— Ні. Не треба!

Відповідь зірвалася з уст навіть раніше, ніж я встиг подумати. Не знаю чому, але я був певен — Леонідії про лісову сторожку знати не треба. Про всяк випадок…

— Правильно, — схвалив Лавр Тулі. — У кожного чоловіка має бути місце, де він міг би сховатися від коханої жінки.

— Ти хотів сказати: будь-якої? — фиркнув Дженкінс

— Нічого подібного, — заперечив відставний капітан. — Будь-яку, якщо треба, можна й подалі послати. А від коханої  — лише сховатися. Але, тобі, бірюкові, такі складності не втямити.

 Маг дочекався, поки двері зачиняться, потім розвернувся до мене. Очі його нагадували двостволку. Спробував якось, заради пустощів, пограти з нею в перегдядини. Хвилини дві витримав... Вражень вистачило надовго. Незважаючи на те, що рушниця була розряджена, я став сумніватися в цьому вже десь на двадцятій секунді. Аж у жар кинуло.

— Ваша високість… Давайте начистоту?

— Звичайно… — і на мить не затримався з відповіддю. Чого мені точно не хотілося, так це змагатися у таємницях із чарівником. Тут, як у державну лотерею, навіть при своїх не залишишся. Краще одразу карти на стіл кинути. Хоч якийсь шанс буде на вдалий розклад.

— Добре... У такому разі спитаю прямо: хто ви, юначе?

Оце запитав! Не в брову, а поліном поміж очей.

— В якому сенсі? — Ну, треба ж хоч трохи потягти паузу.

— Ммм ... Гаразд. Поясню. Ви знаєте, чому король вигнав мене із замку?

— Ну… Наскільки я знаю, це сталося не лише з вами. На похороні Його величності, крім мене, було лише кілька слуг.

— Що? — схоже, ця звістка дуже здивувала мага. — Як же я не відчув?.. Давно?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍