Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"

14.

Аня.

 

- Оце так завдання загадав тобі Протасов. Міг би раніше сказати про свій ювілей. На все про все один день. Очманіти. Але ти не лякайся, Ань. – бадьоро відповідає подруга. – Не пропадемо. Треба тільки зрозуміти, від чого відштовхуватися. Почнемо з подарунка, а потім підемо шукати тобі вбрання для вечірки. Ти вже вирішила що подарувати Ігорю?

- Якби я знала, Насте. – важко зітхаю я.

- Так, а ну вище носа! Тоді розпочнемо наш марафон з пошуку одягу для тебе. Щоб час даремно не гаяти. Дивись. - Подруга вказує пальцем вперед через лобове скло машини. — Ось цей чотириповерховий красень – єдиний торговий центр у цьому курортному місті.

- Значить із нього й почнемо. - Повільно видихаю я і виходжу з машини.

У голові жодної думки щодо подарунка. Що можна подарувати дорослому заможному чоловікові на день народження? Особливо якщо це мій хлопець. Нічого собі! Я вперше його назвала своїм. Мені подобається.

Так, Аня повернися, будь ласка, до думок про подарунок.

Отже, що я маю в скарбничці знань про Ігоря? Перше – він любить кататися на сноуборді. Друге - він добре водить машину. Третє - він може дозволити собі все, що завгодно. І, нарешті, четверте - це розмір його статевого органу. Так. Згодна сама з собою. Інформації замало. 

Настя за ці дні вже б усю автобіографію з хлопця витрясла, не те, що я. Мені весь час то страшно, то соромно, то ми займаємося коханням.

Гаразд, походимо зараз магазинами, може побачу щось цікаве або, на крайній випадок, приготую щось для Ігоря. Мама завжди казала, що «шлях до серця чоловіка пролягає через шлунок». Можливо, завтра доведеться перевірити цю теорію на практиці, а поки що йдемо шукати сукню.

Перший магазин з одягом, що потрапив у цьому торговому центрі нам з подругою на очі, носив горду назву «Лакшері». Мені вже стало ніяково, але подруга в мене не з полохливих. Настя гордо зробила крок усередину і потягла мене за собою.

З «Лакшері» ми вилетіли з Настей хвилин через п'ять, реготаючи як ненормальні. Гадаєте, нас злякали ціни? Як би ж то. Ми їх навіть не встигли побачити. Виявилося, що до одягу цього магазину я не доросла розмірів так на п'ять, а то й ба більше. Магазин був розрахований на власниць пишних грудей та сідниць. Мені зі своєю двійкою там робити нічого.

У наступному магазині «Королева» пощастило трохи більше. Я навіть змогла поміряти дві сукні. Перша виявилася з напівпрозорої тканини. При чому ця особливість відкрилася лише, коли я вийшла з примірювальної кімнати до загальної зали, щоб покружляти перед Настею. Не встигнувши зробити й коло, Настя хапає мене за руку і тягне назад до примірочної.

- Терміново знімай це неподобство.

- Чому? Мені, навпаки, воно дуже сподобалося. Та й сидить чудово.

- Дивись. – Настя вмикає на телефоні ліхтарик і спрямовує промінь світла на мене. Там, де падає промінь від ліхтаря, сукня стає практично прозорою і все, що є під тканиною, може побачити кожен бажаючий.

- Який сором. А я ще у ньому вийшла до зали. Там же були інші люди. Вони все бачили? - з жахом в очах я стягую з себе це плаття, ніби воно є отруйним.

Друга сукня ледве прикривала мою п'яту точку. З урахуванням мого невеличкого зросту у сто шістдесят п'ять сантиметрів, взагалі не зрозуміло хто зможе його носити саме як сукню.

З кожним наступним магазином мої надії знайти щось пристойне танули, як лід у спеку. Навіть не було надії знайти ідеальний фасон. Просто хотілося, щоб я не виглядала в сукні як повія, яка чекає на роботу. 

Скрізь висять сукні а-ля «попа на вулиці», «груди зараз вистрибнуть з декольте» або «свічусь як новорічна ялинка» з мільйоном кришталевих камінців.

- Насте, це безнадійно. Я, мабуть, піду в джинсах та блузці. – я починаю підвивати в голос.

- Аню, зберись. У нас попереду є ще три магазини, які я бачу. Але зараз нам потрібна перерва. Пішли пообідаємо.

- Ми ж лише прийшли. Потрібно продовжувати.
 

 Ага, «тільки прийшли» було чотири години тому. Мала, я їсти хочу. А ти знаєш, коли Настя голодна, Настя - зла. А нам це зараз то ні до чого. – подруга тягне мене поверхом нижче, де є різні заклади громадського харчування.

Як пізніше виявилося, по-звірячому нагуляний апетит був не тільки у Насті. Моя карбонара з креветками зникла з тарілки за п'ять хвилин. Я навіть думала замовити додаткову порцію, але час на годиннику невблаганно біг вперед. Тому засиджуватися було ніколи. Зараз допиваємо нашу каву та знову побіжимо на пошуки тієї самої за сукнею.

Ох, а ще ж треба придбати подарунок. І що ж такого подарувати Протасову й гадки не маю.

- Аню, прийом. Земля викликає Аню, прийом. – Гучний голос подруги, як по клацанню пальців, повертає мене за наш столик.

- Я знову відволіклась? – роблю ковток смачної кави.

- Що з тобою відбувається, Ань? Ти так засмучена через вбрання? Чи подарунка?

- Усього потрохи. Ось, Насте, що б ти подарувала на день народження хлопцю, у якого все є? – останній ковток улюбленого напою. - Допоможи мені подруго, поділися ідеями.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍