Читати книгу - "Нестерпний бос. Наречений за контрактом, Астра Вєєр"

Розділ 13

До офісу повертаюся засмикана, розбурхана та взагалі не в собі. Ну не кожен мій обід перетворюється на тортури з нападами навіжених коханок боса. Хоч десерт і став смачним завершенням, від пильної уваги начальника я ж не позбулася.

- Стеж за поштою, я відправлю на друк документи. Потім підпиши в бухгалтерії, - отримую завдання.

Бос йде у свій кабінет. На душі неспокійно. Нервово стукаю по клавіатурі, а хотілося б постукати по головах Каміли і Кіри.

Щось я заплуталася. Гаразд ще поквитатися з Кірою, з конякою у мене свої рахунки. Каміла мені навіщо? Бо вона теж дратує, засмагла коза.

- Сидиш? - у двері приймальні просовує голову Маринка.

- Сиджу, - ніби не помітно, що я не стою на столі.

Маринка залітає всередину. Несхоже що скучила, обличчя зле, кулаки стискає.

- Це правда? Ти вкрала Бєльського?

- Тихіше ти, Кирило Олексійович за дверима, - киваю на кабінет його величності.

- Дівчата з відділу бачили вас. Зізнавайся, як його спокусила? Чим заманила?

Збожеволію скоріше, ніж я думала.

На одного чоловіка, аж скільки претенденток. І всі хочуть мене за волосся посмикати.

- Марино, ну що за питання? Бос сам зацікавився мною. Я збиралася тобі повідомити, пробач, що не встигла…

Правду сказати не можу, ризикую власною блідою шкурою.

- От воно постійне твоє пробач і пробач. Звикла показувати з себе безневинне ягня. А сама-то підла. Чоловіка моєї мрії захапала!

- Давай потім поговоримо, га? Бос не подарунок, тобі шкодувати нема про що.

- Еге ж, звичайно, не подарунок для мене. Зате для тебе дуже навіть. Ось і в ресторани вже водить на обід. У-у... як я в тобі, Віко, помилилася. Ніколи б таку гадюку не пустила до себе жити.

- Але... квартиру знайшла я, і ти просилася взяти тебе в долю.

- Неважливо!

За дверима кабінету лунають кроки. Маринка кидає ображений погляд і тікає. Так і знала, що у нас будуть проблеми й сварки.

З документами йду за дорученням начальника у бухгалтерію. Мені здається або на мене там презирливо косяться? Сумління не на місці, шкода Маринку. Виходить, розбила мрії закоханої дівчини. Начебто зрозуміло, що не клюне бос на неї. Але ж раптом у неї були-такі шанси?

У крамниці поруч з офісом купую коробку шоколадних цукерок з мигдалем, як любить подруга. Придумую, чим виправдатися, та так, щоб не підставити договір. Скажу, що бос наполегливо спокушав, я не встояла. Та незабаром він награється і доступ звільниться.

Заглядаю до рекламного відділу. Співробітники працюють, Маринка за своїм столом каву попиває з чашки і гортає в телефоні картинки.

- Віта-аннячко! А я повз пробігала та вирішила вас відвідати.

У відповідь тиша. У минулі мої візити до рідного відділу, колеги кидали роботу. Оточували мене, засипали питаннями і пригощали чаєм з принесеними стравами на перекус.

- Бігла б далі, - похмуро вимовляє одна з дівчат, яку ми зустріли з босом перед поїздкою до ресторану.

- Марино, візьми цукерки і дівчаток пригости, - кладу їй коробку на стіл. - Давай вийдемо на п'ять хвилин?

- Я взагалі-то на робочому місці, якщо ти не помітила. У мене ж немає боса, з яким я сплю і можна гуляти, скільки хочеш. Тобі тепер можна все. Привілеї заробила!

- Але я не…

- Лягла під нього і не приховуєш? То про це вже знають всі! Знайшла, чим пишатися, - голосно виступає подруга. - Він тебе засипає грошищами, а ти така добренька, розщедрилася на маленьку коробочку. Задарма від тебе не потрібна.

Бере та жбурляє цукерки об стіну.

І це при всіх. Нахабство Маринки переходить всі межі. Колеги бачать, вони раніше стали б на мій бік.

- Правильно! Без подачок обійдемося.

- Ех, Віко. Ми від тебе не очікували такого.

- Ще й співчували, що тебе кинув Вітя. Але ти від нього недалеко пішла. Така ж розважлива, скористалася становищем.

Колеги на мене нападають. Від образи стискається горло. Що їм наговорила Маринка, скільки бруду вилила? Хто його знає. Ясно одне, мені тут більше не раді.

Вилітаю з кабінету менеджерів у коридор.

- Сподіваюся, її до нас більше не переведуть.

- Ой, та не загадуйте, дівчатка. Довго Віка не втримає Бєльського.

- Навіть Вітьку не змогла й то втримати.

Далі лунає сміх, обговорюють мене і сміються. В один день з доброї та дружньої колеги я перетворилася для них на нахабну підстилку для боса. Може, так реагують, бо не вони на моєму місці? Тільки мені ж від цього не легше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍