Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Глава 7

ГЛАВА 7

– Прокинулася, нарешті, спляча красуня? – почула я насмішкуватий голос, ледве розплющивши очі.

Я посміхнулася Воїнові, який сидів за столом і гострив зброю. Внутрішнє чуття, що після третього місяця тепер завжди допомагало безпомилково визначати час доби, підказало, що зараз близько одинадцятої. Через закриті віконниці у кімнаті панувала напівтемрява. Але не така щільна, як уночі. Яскраве світло, що пробивалося крізь щілини між дошками, дозволяло бачити все дуже чітко. Принаймні я сподівалася, що Діор теж не відчуває незручностей. Свічки він не запалював. Мабуть, вирішив заощаджувати.

– Що там чути зовні? – запитала я, сідаючи на лавці і потягаючись.

– Я спробував висунутися і мало не отримав стрілу в голову, – буденним тоном відгукнувся Воїн, явно намагаючись не видавати всієї безнадійності нашого становища. – Міг би, звичайно, ризикнути. Застосувати щось у ролі щита і піти на прорив. Але там навіть сховатися нема де. Тільки колодязь. Перевертні не дозволять підібратися настільки близько, щоб вступити в бій. У них перевага. Сидять в укритті, де я не зможу дістати їх арбалетними болтами.

– Тоді не треба ризикувати, – глухо сказала я. – Якщо ти можеш постраждати.

Він якось дивно глянув на мене і підібгав губи.

– Я міг би спробувати все одно це зробити. Але якщо мене вб’ють, захисне коло перестане діяти.

Прокляття! Знову через мене Воїн не може нічого вдіяти. Знає, що якщо з ним щось трапиться, я залишусь без захисту. Я безрадісно попленталася до бочки з водою і налила собі в кухоль. Жадібно випила, відчуваючи, як пересохло в горлі. Але допомогло це мало. І я з жахом зрозуміла, що це лише початок. Спрага починає даватися взнаки.

Щоб відволіктися від важких думок і дедалі сильніших відчуттів, я зайнялася хатніми клопотами. Нехай сама не отримаю задоволення від звичайної їжі, зате Воїна порадую. Раз у раз ловила на собі його допитливий погляд, але сама намагалася не дивитися. Боялася, що він може побачити в моїх очах. Звіра, що зачаївся всередині.

Через деякий час ми сіли обідати. Все, що я змогла зробити з мізерних запасів – це кашу. Але постаралася приготувати її якомога смачніше. Матінка навчила нас з Верікою всьому, що має знати жінка. Діор їв з апетитом, доповнюючи мізерний раціон залишками м’яса.

– Ти добре готуєш! – похвалив він мене, з задоволенням проводжаючи до рота чергову ложку.

Я слабо посміхнулася. Спіймала себе на тому, що не можу відвести очей від пульсуючої на його шиї жилки. У горлі знову пересохло. І я нервово відпила ще води з кухля, що стояв поруч. Спробувала теж поїсти каші, але зрозуміла, що не можу. Звичайна їжа відразу просилася назовні. Я мужньо проковтнула вміст ложки і зчепила кулаки, відчувши, як шлунок болісно скрутило. Він потребував зовсім іншої їжі.

– Ти сьогодні якась незвично тиха, – не витримав Воїн напруженого мовчання, що панувало за столом. – Вчора було не заткнути.

Я навіть не образилася на глузливий тон і змучено посміхнулася.

– Я погано спала, – придумала найбільш безневинну причину.

Не скажеш же йому, що все, про що я можу зараз думати – це про кров у його венах. І що мого внутрішнього звіра все сильніше збуджує запах. Запах живої людської крові. Його крові.

– Так, я чув, як ти крутилася, – промовив Воїн.

І я на коротку мить відволіклася від того, що коїлося всередині. Напружено витріщилася на нього.

– Я гадала, ти спав усю ніч.

– Сон у мене дуже чутливий. Тож іноді прокидався, – з якимось дивним виразом простягнув Діор.

А в мене запалали щоки.

Невже він не спав, коли я залізла нагору і гладила його по щоці? Думка про те, що варто було зробити хоч один загрозливий рух, і мені б просто шию скрутили, посилила нудоту, що підкотила до горла. Хоча краще б він і справді подумав, що мене вабила його кров, але я тоді вчасно зупинилася. Може так і подумав? Щоб зміцнити його в цій думці, я тихо сказала:

– Вчора ти забув убезпечити себе захисним колом.

– Не забув, – заперечив він, метнувши швидкий погляд.

Я заклякла.

– Ти вирішив мене перевірити?

Воїн не відповів, але в цьому і не було потреби. Він дійсно намагався зрозуміти, чого від мене слід чекати. Чи варта я того, щоб ризикувати життям? І якби я виявила агресію вчора, коли ще могла себе контролювати, навряд чи дожила б до ранку. Але, схоже, перевірку я пройшла. Хоча чомусь це тішило не так, як хотілося б. Через мене врешті загинемо обидва.

Знову накотила приреченість. Така, як за нашої першої зустрічі.

– Послухай, не думай про мене. Просто вибирайся звідси. Принаймні краще спробувати, поки в тебе ще достатньо сил для цього. А щодо мене не хвилюйся!

– Ти й справді вважаєш, що я настільки боюся за свою шкуру, що зроблю це?

Воїн відклав ложку і з прищуром подивився на мене.

– Річ не в цьому, – я зніяковіла, не знаючи, як краще сформулювати. – У тебе немає причини ризикувати через мене життям. Адже я для тебе ніхто.

– Припинімо цю розмову, – похмуро сказав Воїн. – Скажу лише одне, щоб ти більше не торкалася цієї теми. Воїни Світлого Бога дають обітницю захищати людей. Нехай навіть ціною власного життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍