Читати книгу - "Клянусь, я твій, Поліна Ендрі"

16

Кімберлі різко сіпається, зупинившись у хаотичному метанні по кімнаті, і затамувавши подих, стала спостерігати за тим, як повільно відчиняються двері і на тлі тьмяного світла, що мерехтить у коридорі, в отворі виникаю я.  

Стоячи у білосніжній нічній сорочці, наче далека незаймана мрія, - її кучері заворожливо розсипаються по плечах, - вона дивиться на мене, затримавши дихання. Голос всередині моєї голови говорить мені: вона чекала, знала, що я прийду.

Я обережно зачиняю двері і повертаю ключ, порушивши тишу клацанням язичка в замку, повільно проходжу вперед, ступаючи сторожко, наче мене мимоволі втягують у липку павутину. Хоча чому наче? Тільки втягую в це павутиння я себе сам. Можливо, я хотів би цього уникнути, вибратися з неї неушкодженим, але не можу, немає більше сил.

- А я ж сподівався, що колись ми відпустимо весь біль і втрати минулого. Але, мабуть, настав час розкрити все, як було насправді, чи не так?

Ця неможлива тиша і її мовчання встряхує повітря сильніше, ніж будь-який інший звук.

- Давай, Кім, - мій голос душить мене. – Скажи вже це. Скажи все як є. Хто я для тебе. Зрадник.

Кімберлі робить глибокий вдих, запинаючись на півдорозі. Її очі кидаються в агонії, вона рвучко робить крок убік, здригнувшись, а потім падає в крісло, по лікоть запустивши руки у волосся. Спина її судомно здригається, трохи згорбившись над столом, Кімберлі робить рваний вдих намагаючись заспокоїтися, і коли вона знову говорить, її голос звучить відсторонено.

- Коли ти... "Викрав" Олівію з дитячого притулку і тебе через це схопили, - Кім вивільняє руки і повертається, дивлячись мені в очі. - Ти сказав, що тебе невдовзі випустили. Телефон вони теж тобі повернули?

- Повернули, - низько відповідаю я. Мій голос ніби ріже мене. Кімберлі кусає губу.

- Але ж ти так і не подзвонив мені. Жодного разу. Поки я божеволіла, оббивала поріг твого будинку...

- Так, не подзвонив, - заглушено підтверджую я.

- Чому?

- Тому що я...

- Ну?

- Тому що я... - я дивлюся на неї з розпачем. - Кім, благаю, не змушуй мене це озвучувати.

- Тоді дозволь скажу я. Ти ж бачив усі мої повідомлення, дзвінки?..

- Так.

- Тобто, ти все вже вирішив ще до того, як побачив ті фотографії та липове свідчення про мій шлюб, - вона озвучує ту правду, від якої я стільки часу тікав, прикриваючись чим завгодно. Але виправдуйся і тікай ​​скільки хочеш, але одного разу правда наздожене тебе і прихлопне, як батіг таргана.

- Так, Кім, - я безпорадно видихаю.

- А як же історія про те, як ти приходив до мого дому, сподіваючись поговорити...

Я чіпляюсь за це як за останню ниточку, напевно, виглядаючи зовсім жалюгідно:

- Я справді приходив до тебе.

Виправдання так собі, знаю. Кім мовчить. Я обережно підходжу і сідаю перед нею на коліна, розставивши руки на локітники стільця з обох боків.

– Кім. Я можу хоч зараз заприсягнутися тобі, що більше не кину тебе, але це тільки слова, я розумію.

- Тоді ти так само казав.

Я гірко видихаю і хитаю головою, розуміючи, що це виправдання швидше за все так собі:

- Кім, колись мені довелося зробити цей вибір між тобою та Олівією. Але коли я побачив тебе разом зі Стеном і твій підпис на свідоцтві про шлюб, я зрозумів, що не помилився...

Губи Кім чіпає суха усмішка:

- Але ж ти повірив у цю брехню відразу, правда? Або ти хотів вірити в те, що бачиш. А я ж не повірила. Коли тато сказав, що ти відмовився від мене... Я не вірила. Я довго не вірила. Навіть отримавши підтвердження, - твоє сухе мовчання і підпис на документі, я ні на секунду не сумнівалася в тому, що тебе змусили, інакше ніяк. Але потім я дізналася, що вагітна, мене відправили на аборт і я побігла до тебе... Сталося це і все стало на свої місця. Тоді я зрозуміла, що правда куди прозаїчніша, ніж це хоче бачити маленький безмозкий романтик, що сидить усередині мене. Я зрозуміла, що тебе справді більше немає поруч, ні фізично, ні духовно. Ти не прийдеш мені на допомогу, не вирвеш мене з рук цих двох монстрів, для яких немає нічого святого. Я казала їм, що вагітна, кричала, щоб не чіпали... - в кінці її голос трохи зривається, Кімберлі бере паузу і робить рваний вдих, заспокоюючись. - Вони мене не почули. І кинули мене вночі у провулку, побиту та зґвалтовану... І нікому не потрібну.

Я стою перед нею навколішки, трохи наближаюся і обережно беру долоню Кім, стискаючи її у своїх руках.

- Кім... Кімберлі, - з гіркотою видихаю я, з болем шепочучи їй у вічі. - Пробач мені, якщо зможеш.

- Адже справа навіть не в цьому, Кейн.

А в чому? - виникає на думці питання, але здається, я відразу знаходжу відповідь. Мої губи роз'їжджаються у кривій, повній сумного розуміння посмішці.

- Ти боїшся, що я знову кину тебе. Що я знов це зроблю.  Боїшся... Що я пообіцяю, а потім сховаюся в заході сонця?

Кімберлі болісно прикриває очі і відвертається, зробивши невеликий вдих, її долоня тихо вислизає з моїх рук. Я розумію, що маю рацію, і її мовчання говорить мені про це краще, ніж будь-які слова. Мене ламає від того, що я знову роблю їй боляче. Я уважно дивлюся на неї.

- Які в тебе зараз стосунки з батьками? - мій голос звучить так відсторонено, він ніби чужий, але водночас мій власний.

- З татом я помирилася. Мама... Розкаялася і все зрозуміла.

Тиша. Це найважча і найболючіша тиша між нами.

- Кім, - я знову обережно беру її долоню і цілую її, міцно стискаючи в обох своїх, і Кімберлі повертає до мене обережний погляд. – Я розумію, що багато чого зробив неправильно. Я можу списати все це на юність та недосвідченість, але розумію, що це так безглуздо. Твій батько... Він сказав мені, що якщо я спробую зв'язатися з тобою, то більше ніколи не побачу своєї сестри. Мені здається, я до кінця не усвідомлював, що можу назавжди втратити тебе... Але я клянусь, я любив тебе завжди і люблю досі. Я присягаюся всім на цьому ублюдському світі, - я боротимусь за тебе, Кім. За твоє прекрасне і чисте серце, яке колись довірилося мені... І за ту людину, яку ти колись покохала, я теж боротимуся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍