Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

розділ 6

Про торги та авантюри

 

Лист приніс птах. Точніше не так, перед капітаном на палубу опустився птах і перетворився на лист — згорнутий у трубку папір, перев'язаний червоною стрічкою.

Велівера його підхопив, хмикнув і пішов у каюту читати.

Послання птахом, з одного боку, було ризиковою справою. Птаха могли підстрелити, після чого лист перетворився б на жменю попелу. Чарівний птах не мав інстинктів справжніх птахів, тому міг запросто залетіти хоч у шторм, хоч у пащу до демона. Так само він міг залетіти в аномальну зону, що тягне енергію, і знову ж таки перетворитися на попіл.

Натомість, з іншого боку, всі ці ризики окупалися одним простим міркуванням — а хто тих птахів у небесах видивлятиметься? Особливо враховуючи, що навіть у існування амулетів, здатних перетворювати папір на птахів, мало хто вірить. Гаразд би поштові голуби чи якісь соколи, але птах був звичайний, сіро-коричнева мухоловка. Таких можна зустріти будь-де і будь-якої миті. Он селяни їх навіть стріляють і запікають у глині, коли курей обезголовлювати не хочуть.

Над океаном мухоловки, звісно, якщо й літають, то досить рідко. Але знову ж таки, хто і на якому кораблі вдивлятиметься в небо, сподіваючись помітити там птаха? А якщо помітять, чи зрозуміють, що саме там летить? Навряд чи.

Тому лист надіслали саме у такому вигляді.

— Справи, — сказав капітан, дочитавши послання. — І, схоже, справді нікому, крім мене, не могла це довірити.

— Мама? — спитав Марк, який звично сидів на ліжку і тримав завісу тиші. Так, про всяк випадок. Команда підслуховувати навряд чи стане, хіба випадково. Але десь, досить близько, за щитом, що маскує-спотворює, може йти інший корабель. Зовсім близько він не підійде, Марк таку потужну штуку, як щит, відчує. Та й невеликий той корабель, навіть дуже сильні маги не втримають щит над чимось більшим, ніж звичайний рибальський човен. Але там може бути маг, повітряник, наприклад, або хтось, хто уміє керувати тваринами та комахами. Підсадив у порту муху і підслуховуй собі скільки завгодно.

— Мама, — підтвердив капітан і віддав Марку листа.

Маг став читати і з кожним рядком його брови піднімалися все вище.

— Усе так погано? — спитав він дочитавши.

— Думаю, все ще гірше, — відповів Юміл.

— Ви про що? — Каяр, що сидів на підлозі в кутку біля шафи, стрепенувся і відклав книгу, яку намагався читати.

— Тобі краще не знати, — чесно відповів Марк. — І як ти туди потрапиш? — спитав капітана.

— Ну, запрошення в мене є, навіть не одне. Вони не іменні, і їх часто дарують чи програють. Тож господарі справді не знають, хто до них прийшов, особливо якщо маска якісна. У цьому вся сіль.

— Поодинці туди не ходять, це ж не бордель, — сказав Марк.

Каяр, що встиг знову взяти книгу в руки, рішуче її закрив і втупився в друзів з великим інтересом.

— Так, це розважальний будинок, туди зі своїми жінками ходять, — погодився Велівера. — Але жінку можна просто найняти. Можна у веселому кварталі. Можна більш розумнішу та досвідченішу.

— А потім оголосять винагороду за інформацію, і вона з радістю піде цю нагороду отримувати, — сказав розумний Марк. — Чи ти її убити збираєшся?

Капітан скривився.

— Зачекайте, ви збираєтесь у «Білячий дім»? — спитав нерозумний Каяр.

Капітан знову скривився і зітхнув.

— Каяр, я не жартую про печать на язик.

— Тоді він писатиме, — сказав Марк. — А це ще небезпечніше. Давай я просто накладу блок на цю розмову. У нього їх все одно стільки, що навіть якщо одного разу спіймають, нічого розумного все одно не досягнуть. А знімуть блоки, все перемішається у таку кашу, що ніхто не розбереться.

— Накладай, — вирішив капітан.

Каяр скривився, але заперечувати не став. З його патологічною балакучістю, з якою він нічого не може зробити, незважаючи на всі зусилля, дивно, що ці блоки не навішують після кожної розмови. Він би не заперечував, краще блок, ніж чергова клятва на крові. Може, їх справді не можна накладати надто часто? Чи хтось деякі важливі розмови упускає навмисно?

— Інтригани, — пробурмотів Каяр, коли Марк обхопив його голову долонями.

Марк блоки ставив уміло. У Каяра на мить потемніло в очах, і на цьому неприємні відчуття закінчилися.

— Слухай, а ми маємо жінку, — сказав Марк, відпускаючи голову Каяра.

— Він? — гидливо спитав Велівера, смикнувши підборіддям у бік патологічного базікала.

— Ну, що ти, справжня жінка. І фігура у неї, що треба. Спокійно можна видавати за дорогу утриманку.

— Ах, ця… — невдоволено пробурчав капітан. — Вона не погодиться.

— А ми її вмовимо, — життєрадісно сказав Марк і, визирнувши в коридор, крикнув: — Айдек, приведи сюди нашу гостю, і сам заходь! Справа є!

— Ага, схилятимемо дівчину до блуду, — пробурчав капітан.

— На трьох, — додав Каяр, за що отримав убивчий погляд і чергове нагадування про печать на язик.

***

Ліїн лежала на підлозі та слухала корабель. Всім тілом. А корабель звучав музикою. Гучним барабаном, у який б'ють хвилі. Скрипінням дошок, що опираються океану. Стукотом людських кроків і тихим шурхотом дрібних гризунів, які, схоже, доїдають щось у трюмі. Гудів товстою струною якийсь трос, за який невтомно смикав вітер. І тремтіли прапори, багато прапорів, більше, ніж зазвичай. Мабуть, корабель підходив до чергового острова та вивісив послання для берегової охорони. А отже, цього разу острів великий, з купою придатних для піратів і контрабандистів бухт і дуже нервовою береговою охороною, якої, як завжди, не вистачає для того, щоб за цими бухтами встежити. Через що на неї завжди хтось скаржиться. Іноді навіть ті самі чиновники, які підгодовували мерзенних піратів і не менш мерзенних контрабандистів.

Потім у корабельну музику увірвався стукіт у двері і та частинка магії, що зуміла пробитися крізь блокування, злякано розсипалася білими метеликами, розлетілася в різні боки, а потім упала на підлогу снігом і розтанула, наче її й не було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍