Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

його вина. У 1930-х тисячі керівників було звинувачено в саботажі, чи навіть більше — у шпигунстві — і засуджено на тривалі терміни в ГУЛАГах або розстріляно за аварії на їхніх підприємствах. І хоча тепер подібних звинувачень уже не висували, директори в радянській системі продовжувалися вважатися винуватцями всіх інцидентів на своїх місцях. І без того небагатослівний, Брюханов став ще менш комунікабельним. Люди, які бачили його тієї ночі, навіть не сумнівалися: директор не просто перебував у стресовому стані, його охопила депресія від того, що сталося. Обличчя стало більш серйозним, реакції притупилися. Віктор мав вигляд людини, що втратила свій шлях.

Ситуація, очевидно, була невтішною, але Брюханов прагнув дізнатися, наскільки все погано і що саме стало причиною аварії. Із свого кабінету в будівлі адміністрації він набрав номер начальника нічної зміни станції Бориса Рогожкіна, однак телефон останнього мовчав. Тоді Брюханов наказав усім своїм керівникам прибути на АЕС. За розпорядженням Рогожкіна телефоніст уже видзвонював керівників одного за одним. Брюханов поцікавився, чому не активували автоматизовану систему аварійного оповіщення, в якій заздалегідь записані повідомлення шляхом телефонних ліній надсилаються керівництву. На це Брюханову відповіли, що оператор не міг визначитися з типом повідомлення, оскільки не розумів, наскільки серйозною є аварія. Директор дав розпорядження використати повідомлення з типом «комплексна аварія», що свідчило про найвищий рівень тривоги, за якого наслідки аварії можуть відчуватися й за межами АЕС. І хоча Брюханов остаточно не знав, що саме трапилося на станції, побачене не давало підстав для оптимізму.

Зважаючи на відсутність будь-кого, хто міг би пролити світло на деталі інциденту, пригнічений директор вирішив дослідити ситуацію самотужки, відправившись на 4-й енергоблок. Утім, щойно Брюханов наблизився до будівлі, він спіткнувся об шматки графіту на землі. Думок про руйнування реактора він не допускав. Ногою відкинув графіт і пішов далі. Будівлю біля реакторного відділення, в якій розміщувалася система аварійного охолодження, було пошкоджено. Цього вже було більш ніж достатньо — рухатися вперед Брюханов не захотів. Він повернувся до свого кабінету.

Нарешті почали приїжджати перші керівники, викликані телефоністом посеред ночі. Брюханов наказав відчинити підземний бункер — бомбосховище, спроектоване як командний пункт у разі ядерної війни та інших екстрених ситуацій. А керівникам доручив розібратися про стан ситуації у їхніх відділеннях, доклавши йому. Всі налягли на телефони. На себе ж директор узяв найбільш невдячне завдання — зателефонувати співробітникам міністерства і партійним керівникам у Москві та Києві, щоб поінформувати їх про аварію. Брюханов розповів про все, що бачив на власні очі: вибух зруйнував більшу частину 4-го енергоблока, а сам він продовжував вивчати ситуацію. Керівництво відповіло, що відправляє на АЕС своїх людей, наказавши йому якомога швидше встановити причину інциденту.

Нарешті Брюханову вдалося зв’язатися з Рогожкіним. Начальник нічної зміни щойно повернувся у свій кабінет після огляду турбінного відділення. Окрім того, Рогожкін відвідав пульт управління 4-го енергоблока, де обговорив ситуацію з начальником зміни блока Олександром Акімовим, оператором реактора Леонідом Топтуновим і людиною, яка несла відповідальність за випробування, заступником головного інженера Анатолієм Дятловим. Усі вони були шоковані, пригнічені і не могли зрозуміти, що відбувається. «Боря, — звернувся Дятлов до Рогожкіна, використовуючи зменшувальну форму його імені, — ми натиснули на АЗ-5 [аварійна зупинка], а вже за 12–15 секунд блок вибухнув». Рогожкін помітив, що дехто отримав опіки паром, і допоміг евакуювати одного з таких постраждалих, Володимира Шашенка. Кілька людей зникли безвісти — їх продовжували шукати. Це все, про що Рогожкін міг доповісти Брюханову. А ще запропонував директорові зв’язатися з Дятловим, проте Брюханов відповів, що особисто зателефонує останньому.

*

Як і всі інші, Дятлов не міг збагнути, що сталося. Коли після другого вибуху запустилися аварійні генератори, а на пульті управління знову ввімкнулося світло, його перше припущення стосувалося розриву бака системи управління і захисту місткістю 110 000 літрів гарячої води і пари, яка була на рівні +71 (71 метр над поверхнею землі) безпосередньо над диспетчерською кімнатою. Однак якби це сталося насправді, пульт управління за лічені хвилини б залило гарячою водою. Дятлов наказав усім перейти в аварійну диспетчерську кімнату, проте оператори були занадто заклопотані намаганням зрозуміти дані індикаторів — вони блимали на всьому пульті управління, показуючи хаотичні рівні на шкалах, — щоб звертати увагу на ці розпорядження. Анатолій Дятлов не наполягав, ураховуючи, що вода через стелю й досі не протікала. Однак якщо вибухнув не резервний бак, що ж тоді це могло бути?

Дятлов кинувся до пульта управління і почав вивчати індикатори та шкали, більшість з яких уже або не працювали, або виводили інформацію, зрозуміти яку було досить складно. Так, показники циркуляції води в активну зону реактора перебували на нулі. Ситуація жахлива. Дятлов подумав, що реакцію вже зупинено, але водночас розумів — у разі перегріву реактора паливні стержні, позбавлені холодоагена, швидко розпадуться. Важким голосом він викрикнув: «Охолоджувати реактор на аварійній швидкості!» Насоси аварійної системи водопостачання, відключені в рамках підготовки до випробування, тепер потрібно було перезапустити, а трудомістке завдання відкриття клапанів мало бути виконане за максимально короткі терміни. Дятлов боявся, що часу для охолодження стержнів не вистачить, проте іншого способу врятувати реактор він не бачив. Тому доручив Акімову якомога швидше зв’язатися з електриками й перезапустити насоси.

Незабаром, коли здалося, що ситуація з водопостачанням вирівнюється, Дятлов помітив, що роботу керуючих стержнів також порушено. Згідно з показниками, стержні, які мали б зупинити реакцію, опустилися в активну зону лише на одну третю їхньої довжини. Реакція поділу тривала, і, як розумів заступник головного інженера, води для охолодження паливних стержнів не було. Акімов припинив подання напруги до сервоприводів, що мали рухати стержні, які заклинило. Він сподівався, що стержні впадуть самі собою, проте цього не сталося. Тоді Дятлов доручив Вікторові Проскурякову і Олександрові Кудрявцеву, двом інженерам-стажистам, присутнім на пульті управління під час випробування, побігти в реакторне відділення і спробувати використати механічне обладнання, щоб вручну опустити керуючі стержні на необхідну глибину в активну зону реактора. Механіки вибігли, а Дятлов уже усвідомив усю абсурдність свого доручення — якщо стержні не опустилися після відключення напруги від сервоприводів, їх у принципі неможливо було опустити вручну. Інженер вибіг у коридор, щоб відкликати стажистів, але пізно. У коридорі — дим і пил. Дятлов повернувся на пульт управління і наказав увімкнути вентиляцію.

Ще одне, що цікавило Анатолія Дятлова, — турбінне відділення на іншому боці диспетчерської кімнати. Відділення, яке охопив вогонь. Про це на пульт управління невдовзі після наказу Дятлова охолодити реактор на аварійній швидкості доповів один з інженерів. Першим