Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Таке розуміння саботажу стало набагато вигіднішим з погляду політики після громадянської війни, коли вороги зазнали воєнної поразки (розділ 4).
Деякі робітники були вірними і відважними солдатами Добровольчої армії. Донбаські шахтарі, набрані з Горлівки, наприклад, були найкращими, патріотичними солдатами, які боролися «за Росію»: білі «цінували їх... на вагу золота»[554]. Однак, як признавалися білі, шахтарі Донбасу загалом були не на їхньому боці[555]. На Донбасі робітники протестували проти панування білих, виколюючи очі на портретах Шкуро, Мамонтова та інших генералів[556]. По суті, від самого початку білі програли боротьбу за підтримку робітників і, усвідомивши цей програш, вважали робітників ворогами. Це різко контрастує з тим, як старанно білі дбали про залучення селянства до своїх політичних союзників[557].
Звичайно, пошуки політичної ідентичності серед шахтарів Донбасу були складні й проблематичні. Робітники та селяни лише почасти сприйняли більшовицьку ідеологію, про що свідчать спостереження французького католицького єпископа, отця Неве, зроблені в Макіївці 1919 р. і наведені його біографами:
«Чотири чи п’ять православних священиків втекли з Макіївки, залишивши тільки одного старого священика, якого до церкви і додому супроводила група жінок, рішуче настроєних захищати його. З другого боку, о. Неве бачив багатьох червоноґвардійців, які відкрито заходили до його церкви і молилися, і він знову ж був змушений признатися, що нелегко зрозуміти душу святої Росії».
Отець Неве далі зауважив, можливо, з оптимізмом:
«Господарі завжди погано ставились до цього бідолашного народу, не довіряли йому, зневажали і експлуатували його. Ніхто ніколи не намагався прислужитися йому чи виявити до нього якусь доброту. Того дня, коли ці люди побачать таких черниць, як наші сестри з монастиря Успіння Богородиці, які добровільно працюють серед хворих злидарів, вони будуть уже на півдорозі до католицької церкви»[558].
Хоч як намагалися більшовики «прислужитися їм чи виявити до них якусь доброту», політичний процес 1917 р., розглянутий вище, був сигналом для більшовиків, що їхні справи кепські.
У воєнних умовах деякі соціальні тріщини були залатані, але з’явилися інші. Примусові заходи радянської влади та Червоної армії мали сильний неґативний політичний вплив. Як і білі, Червона армія грабувала, конфіскувала та вбивала[559]. Червона армія також силою рекрутувала цивільних. У травні 1919 р., наприклад, «підрозділи 8-ї та 13-ї армій на Донбасі провели примусову мобілізацію на Бахмутському вугільному родовищі. Вони захопили шахти і, погрожуючи зброєю, просто забрали всіх шахтарів до сорока років». Скарги стурбованих місцевих рад Ленін не прийняв із воєнних причин[560]. В інших місцях Червона армія брала в облогу села і мобілізовувала чоловіків. Такі мобілізації не давали бажаного результату: декому вдавалося сховатися, а інші згодом ставали дезертирами[561]. Про татар казали, що вони особливо ненадійні, оскільки перебігали весь час від червоних до білих і навпаки[562]. У травні 1919 р. лише в Лисичансько-Бахмутсько-Куп’янському районі різні групи дезертирів налічували від тридцяти до сорока тисяч чоловік — вони не рухалися до радянської півночі, але й не хотіли приєднуватися до Добровольчої армії. Казали, що вони були надзвичайно «ворожо настроєні проти комісарів, комуністів та євреїв»[563].
Висновки
Населення Донбасу зазнало великих втрат під час громадянської війни. У грудні 1919 року більшовики говорили, що «цей економічний центр радянської республіки» «став тепер цвинтарем донецьких шахтарів і металістів»[564]. Журнал шахтарської профспілки привітав своїх членів з їхньою відважною боротьбою:
«У середовищі гірників не було того глибокого падіння, тієї розпусти, що виявлялася в лавах пролетаріату інших галузей виробництва, не оминаючи й передових металістів. У басейні не знали навіть, що таке “кірстовщина”.
Темний, неотесаний шахтар із честю вийшов із випробування у ці похмурі для пролетаріату Півдня Росії дні. За винятком декількох рідкісних випадків доброзичливого ставлення до влади з боку окремих робітників чи груп робітників, гірники в масі, після короткочасного занепадницького настрою, виявляли опозиційне ставлення до панування добровольців»[565].
Потім, несподівано, коли білі пішли, а червоні повернулися, вісімдесят тисяч шахтарів Донбасу, які залишилися, потрапили під критику більшовицької партії:
«Із пролетаріату все найкраще пішло в Росію, пішло до Червоної армії, повернулося небагато. Залишилися ті, хто пов’язаний сім’єю, приватною власністю, бо є чимало тих, які мають будиночки при шахті, при заводі й залишаються там. Вони психологічно розбиті, сидять без роботи, вдаються до дрібної спекуляції, і це зрозуміло, тому що їсти хочеться. Їхня пролетарська свідомість, і без того невисока, зараз цілком розчавлена»[566].
Шахтарям навіть говорили, що на Донбасі робітничий клас перетворився на махновщину і що пролетаріату не існує[567]. Деякі робітники справді приєднувалися до Махна. Однак така зневага більшовицької партії була свідченням майбутніх проблем, у яких звинувачували «декласований пролетаріат»[568]. Громадянська війна зблизила більшовиків та шахтарів у їхній боротьбі проти спільних ворогів. Із закінченням війни настав не мирний, а неспокійний час. У роки повоєнної економічної кризи шахтарі Донбасу постійно вдавалися до страйків, а «велике переселення народів» не можна було стримати[569].
Однак, здавалося, в докорах більшовиків криється невисловлена підозра партії щодо політичної відданості тих, хто залишився під владою білих. (Крім того, деякі робітники колись утікали з радянської півночі на Донбас, де правили білі. Притік людей, налаштованих проти більшовиків, за словами однієї з білих газет, «оздоровив настрій робітників» на шахтах)[570]. Звісно, цю підозру не висловлювали прямо, але для партії було б абсурдно беззастережно вірити у відданість робітників. Вона боялася, що постійні зміни влади, тобто наявність політичних альтернатив, ослабили готовність населення підтримати радянську владу[571]. Реставрація старого режиму під час громадянської війни відрізняла Донбас від інших промислових центрів Росії. Громадянська війна дала робітникам Донбасу політичний вибір, якого не мали робітники Москви чи Петрограда. І хоча війна об’єднала більшовиків і робітників проти спільних ворогів, більшовики й далі ставилися з підозрою до робітників. Шахтарів, які залишилися і працювали на Донбасі, підозрювали у прихильності, якщо не в співпраці з білими та озброєними загонами. Як сказав український більшовицький вождь у грудні 1919 р., в Україні, де не раз змінювалася влада, «існує глибока недовіра до будь-якої влади»[572]. Такі самі підозри виникатимуть у радянської влади й до людей, які жили під німецькою окупацією під час Другої світової війни. Хай там як, більшовикам не подобалося, що багато робітників вирішили залишитися і навіть дуже продуктивно працювали за панування білих.
Досвід громадянської війни поставив перед більшовиками дуже серйозну теоретичну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
