Читати книгу - "Знахар, Міхал Шьмеляк"

схожий на місцевого. Не дай Бог, багата людина, політик або знаменитість. Нехай це буде звичайний Ковальський, який отримав по голові за п'ять десяток у гаманці. Тоді можна буде швидко прикрити. У мене стільки роботи, що не встигаю.

– В Дубецькому така злочинність?

– Хуя там злочинність. Той виродок, якому я клішню поламала, знаєш, минуло п’ять років, а начальство весь час до мене прискіпується. Як все домовлено – і на кобилі не об'їдеш. Все сміття мені підкидають. Як справи.

Раптом вони озирнулися, наче по команді, тому що гуркіт квадроцикла оголосив про прибуття іншої людини на місце злочину. Цього разу ним став фотограф Казік Дунай. Він, мабуть, накричав на всіх, що треба фоток наклацати, доки видно. Він вискочив з сідла й заплутався у своїх громіздких сумках зі спорядженням.

– Знаєш ще щось? – запитала Кася, вказуючи на мерця чашкою кави.

– Нічого. Його знайшов знайомий. Випадково.

– Прогулянка лісом, як із фільму жахів?

– Ти здивуєшся, подруга, але це була не прогулянка, а панічна втеча. Не повіриш, але за ним гнався кабан.

– Що?

– Кабан. Хлопець пиздував що було сил в ногах, поки не наштовхнувся на нашого покійника.

– Ти диви, цікаво, що ще можна знайти в цьому лісі.

До них підійшов Ярек Банька, партнер Касі.

– Можете сміятися, але хлопці гриль тягнуть.

– Може, ще й пиво? – Кася несхвально похитала головою.

– Занадто холодно для пива, сержант. Горілочка буде.

– Бачиш, Генрічек, з ким я мушу працювати.

– Спокуха, Каська, – усміхнувся Ярек. – Холодно, ніч наближається, ми, мабуть, побудемо тут кілька годин. Хлопці від рятівників комбінують якісь ноші для квадроцикла. Хтось там каже, що у них є. До того, як це все сюди привезуть, а потім заберуть, не знаю, чи не до ранку.

Кася махнула рукою, вилила решту кави на траву й попрямувала до купи обладнання, яке привезли.

– Щось наша Сучка останнім часом багато злиться, – сказав Ярек.

– Я не маю до цього нічого спільного, — відповів Генрі.

– Серйозно? Ми билися об заклад, що ви знову щось комбінуєте, знаєш, у неї на столі є твоє фото.

– Нічого, любов'ю до бабусі клянусь. Генрі приклав руку до серця. – Але ти мене, не скажу зацікавив.

– Ревнивий? – посміхнувся Ярек. – Спокуха, ми не зі злого наміру. Знаєш, це ж наша Сучка, ми її любимо. Додам, що вона найкращий поліцейський, якого я знаю, краще за мене. От тільки ті її настрої, боже. Якби б ти сильніше з нею покомбінував, то б воно вийшло з комендатури і зосередилося б на тобі. Розумієш, класичний недобір хуя в організмі.

– Дякую, старий.

– До ваших послуг.

У цей момент задзвонив телефон Генрі, і Ярек дипломатично втік.

– Що там?

– Повертайся на базу-матку. – Це Кароль, третій поліцейський їхнього відділку. – Тут є хтось, хто обов'язково хоче тебе побачити.

– Ну, нехай почекає до завтра.

– Слухай, це ж журналіст...

– Вже знають? – перебив його Генрі.

– Ні, це не так. Він каже, що зник безвісти його приятель, і останнє, що він робив, це приїхав сюди з Варшави, щоб зустріти громадянку, відому як - слухай уважно і тримайся за штани - Зенобія Жарца.

– Чорт!

– Так, курва. Отже, пошуруй там і повернись та поговори годинку з типом. Адже ці з кримінального все зроблять за тебе.

– Їду.

Він поклав трубку в ідеальний момент. Ще один поліцейський щойно зійшов з квадроцикла. Генрі підбіг до машини та заліз на сидіння.

– Повернусь за годину, – сказав він здивованій Касьці.



Тип, який чекав у відділку, був нервував і був втомлений: темні кола під очима, жирне волосся, непідстрижені нігті. Поліцейський звертає увагу на такі речі, і Генрі в цьому випадку не став винятком.

– Може, кави? – запропонував він.

– Звичайно, із задоволенням, – відповів журналіст, який представився Кшиштофом Камінським.

Поліцейський увімкнув кавоварку і приготував дві чашки, цукор і вершки в порошку. Він забрався в глибину шафи в пошуках печива, здавалося, десь тут була пачка "веснянок". Зазвичай їх зберігали на випадок, якщо в гості прийде якийсь малюк, але цього разу були як на місці. Тип, мабуть, був із Варшави, принаймні так казали реєстраційні таблиці автомобіля, що чекав на стоянці.

– Кава стане в нагоді, — сказав журналіст. – Я щойно після тижневого перебування в Києві, ці поїздки на схід страшенно стомлюють.

– Тобто, ви не бачили свого зниклого друга принаймні тиждень?

– Так. Тобто я його бачив значно більше, але тиждень тому, 16 січня, дзвонив йому двічі. Перший раз, десь о 17 годині, він мав зайти до вас в справі інтерв'ю. Близько десятої вечора подзвонив знову. Він був на місці. Відтоді контакту з ним в мене не було. Ніхто не може з ним зв'язатися. Я дзвонив в редакцію і кільком друзям, тиша. Дружини у нього не було.

– То ви потурбувалися аж сюди шукати свого приятеля?

– Не будемо перебільшувати. Ми повинні були приземлитися у Варшаві, але був такий туман, що пілот вирішив приземлитися в Жешові. Оскільки я дуже хотів підтримувати зв’язок із Бартусем, я маю на увазі Бартоша, будь ласка, вибачте, але ми вчилися разом, і всі називали його Бартусем. Тому, оскільки мені дуже було потрібно, я зробив усе можливе, щоб зловити його. Телефон вимкнений, електронні листи пропущені. Востаннє його бачили в редакції 16 числа, потім амба, був і нема. Пропав хлоп. Якби я був у Варшаві, я б, мабуть, просто подзвонив вам, але це дурість бути в Жешові і не заглянути, це лише менше години їзди. Машину позичив у друга, дружина приїхала по нього, але вони вирішили переночувати в Жешові. Тому я тут довго не затримаюся, вранці ми повертаємося додому.

– Розумію. І про що мало бути це інтерв'ю? – запитав Генрі, ставлячи каву перед журналістом.

– А то вже панове влада нехай прочитають в "Newsweek".

Генрі на мить задумався, чи варто розкривати справу трупа. Він мав би миттєве впізнання, але журналіст міг би звалити на їхні голови цілу армію гієн. Він уявляв, як усі ці тефалони заїжджають до лісу, а там і гріль, і горілочка, і, як він знав життя, музика з радіо. Так би і поширилося по всій Польщі, як працює поліція