Читати книгу - "У черзі за святою водою"

Скажіть, щоб за вами не займали!» Люди йдуть і йдуть на церковне подвір’я, а виварки зі святою водою підносять і підносять. Благодаті вистачить на всіх.

Моя Україна

Все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Хіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить до чи не глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов’язує тебе з твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним.

Я народилася в Радянському Союзі та, як слушно оцінив київську ситуацію Семен Глузман, фактично жила у філіалі Росії. Я не мала ні таємного проукраїнського виховання, ні підпільної української освіти. Тільки те, чому навчали в київській українській школі та на природничому факультеті київського університету. Мені завжди подобалися неприродно чемні галицькі хлопці, які зрідка траплялися на київських теренах; із жодним не довелось познайомитися ближче. А наддніпрянські хлопці з села відверто не подобалися, з ними не знайомилася ближче свідомо. Про те, що існують такі музейні експонати, як кияни, які природно говорять по-українськи, я в юні роки не знала. З-поміж моїх знайомих траплялися такі родини, де враз починали натхненно спілкуватись українською. Це бувало штучно і смішно. Або ж на п’яну голову. На другій стадії міського застілля завжди затягали «Кришталева чара, срібнеє дно, пити чи не пити — все одно!» До речі, по селах — усе навпаки: п’яні люди за столами починають з українських пісень, а добре розігрівшись, переходять до російських.

Але не в мові річ, вірніше, не тільки в мові. Пронизливе відчуття польоту і щемної причетності до безмежної краси, відчуте в тому чи тому місці твого міста, не можна висловити жодною мовою. Або ж навпаки, можна будь-якою. Про таке відчуття вміють писати лише великі поети. «І ти — наче птаха — понад безголів’ям летиш…» А втім, це почуття може виникнути і в далеких мандрах. Це — як покохати чужинця. Якою мовою сказати про це? Коли я думаю про свої почуття до моєї землі та їхні витоки, думки завжди уводять кудись убік. До всього треба прийти. Головне — йти, а не стояти на місці. Несповідимі шляхи Господні та дуже непрямі.

На цій землі я — винятково городянка. Українські краєвиди за вікнами потягів далекого сполучення вражають прісною пересічністю. Природа собі, ну й природа. А станційні діти, які, бува, махають руками, вітаючи поїзди, викликають щемне почуття жалю: що вони бачать, бідолашки, крім потягів, які летять повз них? А українські села для мене суттєво більшою мірою terra incognita, ніж закордонні міста. Особливо дивують їхні мешканці, українські селяни. Я ніколи не знайду спільної мови з ними, можу тільки чемно підтакувати їм, удаючи, ніби визнаю їхню «мудрість», якою вони самі, здається, дуже пишаються. Я кажу не про тих, хто тікає з сіл, а про тих, хто наразі там лишається, відчуваючи себе хоронителями якоїсь великої та непорушної світобудови з особливою моральністю. А також із величезним пієтетом української сільської інтелігенції до російської культури і всіх інших українських селян до російської попси. Дивні люди, ця сіль української землі. Я вкотре дивлюсь, як вони терпляче й самовіддано тягнуть електричками й міськими вулицями величезні торби, що їх мені забракло би сил посунути бодай на міліметр. Дивує специфіка їхнього зв’язку з цією землею, якій вони віддали життя, здоров’я, в якомусь сенсі навіть душу. Деякі з них говорять суржиком, деякі — доброю українською, міри вишуканості якої не усвідомлюють. Та філіал Товариства української мови легше зорганізувати у геть зросійщеному Донецьку, ніж у їхньому селі.

Чи змінили мене ці роки, коли вмить помінялась епоха, хоча й матеріальний пейзаж навколо довго лишався тим самим? Раптово впало все те, що в роки юності видавалося настільки непорушним, що й не вірилося, ніби діти дітей доживуть до якихось змін. Було проголошено незалежність України. Це сталося десь нагорі, я до цього не мала жодного стосунку. Але сприйняла цю подію, добре пам’ятаю свої конфронтації з тими, хто не сприйняв. Найбільше дратувало, що в дискусіях із ними не знаходилося потрібних слів.

Сьогодні я усвідомлюю, що глибинними причинами цієї події в серпні 1991 року була не лише самовіддана боротьба тих, хто органічно не сприймав України радянської. Ні хвилини не оплакуючи СРСР із його відносною економічною стабільністю, процвітанням природничих наук і задовільними пенсіями за віком, я свідома того, що розвал радянської імперії пробудив до життя раніше приспані темні сили, став причиною чи не такої ж кількості загублених людських доль, як світові війни на цих землях або сталінський терор. Але саме ця «перехідна» епоха, з усім її кричущим злом і мало кому помітним добром є моєю епохою. А попередня епоха, яка тривала перші три десятки років мого життя, моєю не була. Я не була в опозиції до неї, мене в ній просто не було. І тільки коли вона почала валитися, я почала шукати й потроху знаходити власну сутність. Я не застала ні радянських літературних гонорарів, ні радянської цензури, і якщо й маю соромитися своїх перших літературних проб, то лише їхньої недосконалої форми, а не змісту на вимогу доби. Я не можу пояснити, чому небачений та нечуваний для цієї землі сплеск свободи слова кінця вісімдесятих спровокував, зокрема, й особисто мої творчі блукання. Але сталося саме так, і це міцніше прив’язало мене до цієї землі.

Я знов і знов багато думаю про тих, хто їде звідси назавжди. Не мені їх судити. Але з них мені миліші ті, хто їде звідси зі сльозами, а не з прокльонами цій землі, хоча тут є що проклинати. Чи є патріотичне почуття інстинктивним? Певне, ні. Я зустрічала людей, які благословляли той день, коли залишили «эту дурную Украину» та успішно пустили коріння в чужу землю, рано чи пізно знайшовши там відносний спокій і достаток. Ніяк не всі українські емігранти всіх чотирьох хвиль тримаються за діяспорні інституції, плекаючи якусь, до речі, несамовито штучну Україну, про яку я зараз не буду. Більшість емігрантів успішно влилися в ті суспільства, куди закидала доля, і презирливо забути цю недолугу землю стало для них так само природно, як здати недоумкувату дитину до притулку