Читати книгу - "Енергія Істини - Пролог (e/verity - Prologue), SigmArs"

Розділ XII - Передчуття небезпеки

Вечір другого дня.

Бернард з попутниками уже пів дня рухалися вздовж лісового масиву по земляній стежці, що трохи звужувалась після остаточного перетину кам'янистої місцевості першого дня. Можна було викреслити кам'янисті виступи з карти.

Першу ніч Бернард, як і всі ночували в дорозі – було не дуже комфортним моментом лежати на рухомій поверхні возу. Багатьох з них мучило безсоння. Але близився день побудови першого табора для ночівлі.

Перед тим як продовжити дорогу до другого етапу подорожі, вони, як було домовлено раніше, вирішили зробити привал і переночувати в кам’янисто-лісовій місцевості. Добре що воїни розвідали місцевість та знайшли поблизу затишний куток, оточений невеликими кам'яними валунами, як паркан у формі кола. Спочатку подорожні підготували місця для сну, і лише потім розклали невеличке вогнище з сухих гілок, що знайшли поруч. Також поклали кілька брусків поруч з вогнищем.

Навколо швидко смеркалось. Миттєво вечір змінився на ніч. Зорі охопили все небо.

— А їх х краще видно ніж в місті.

Поруч з Бернардом тоді несподівано присів капітан Інокентій, жадібно уминав тарілки один за одною, сидячи біля вогнища. Він звернув увагу на хлопця і вирішив трохи поспілкуватися з ним перед ночівлею:

— Хлопче, хоч й селянин, але тобі дуже пощастило, оскільки сьогодні я прихильний

до добрих справ. Тому пропоную спробувати це непогано спечене крило дикого гуся, поки ще є. Я чув, що у ваших краях ці птахи розмножуються в великій кількості.

— Так, наші вправні фермери вже встигли піддати домашньому господарюванню кілька видів, тому тепер усі залишаються ситі, – гордо промовив Бернард.

—  А у вас там все схоплено. Не знав що села можуть бути такими багатими. в голові не вкладається. Якось незаконно жити в такій богом забутій місцині й так добре.

— Ні дякую, поки відмовлюся – у мене поки їжі в достатку.

— Відмовишся від такого щедрого подарунка? Ну нічого тоді. Хоча ця їжа призначена для гурманів, але вона досить непогана... – промовляв капітан.

— Н-не приймайте до серця... – з тривогою на душі відповів Бернард. – Я дуже вдячний вам, з усієї душі, за таку щедру пропозицію. Але мені доведеться відмовити, оскільки на ніч мені не до їжі. Крім того, я нещодавно їв.

— Не розумію я вас, простих селюків! – сказав капітан, доїдаючи останній шматок м’яса.

— До речі, перш ніж всі підуть на бокову, хочу розповісти вам історії про свої великі подвиги на службі... — казав Іннокентій.

— Знову він за своє… – виказав тихе обурення офіцер поблизу.

Наступні півгодини всім присутнім довелося слухати розповіді капітана, а точніше, міфи про його "героїчні битви". Спочатку це було навіть цікаво, але з часом Бернард усвідомив що вони якось зовсім нереалістично виглядають.

Охоронці каравану домовилися чергувати один одного під час ночі. Пізніше всі інші пішли на спочинок.

***

Бернард почув насичене спів птахів і одразу відкрив очі.

— Здається, настав ранок. Не думав, що в дикій природі все буде так цікаво...

Крім того, ніч пройшла спокійно, – розминаючи м’язи, подумав Бернард.

Бернард так і не знайшов того в натовпі сьогодні.

— Вчора ж бачив. Його складно не впізнати.

Коли всі розмістилися по возах, нічого не змінилося. Здивувавшись цьому, хлопець почав запитувати своїх двох сусідів, що прибули в одному човні з ним. Всі лише відповідали на його питання іншими питаннями. Створювалося враження, що старця тут взагалі не було. Ніби ніхто не пам’ятав.

— Ніхто не бачив тут дивного старого торговця? – спитав Бернард.

— Ах, це не той потішний дідуган, що годину тому побіг в сторону хащів спорожніти свій сечовий міхур? Він виглядав якось паршиво, наче захворів - відповів командир.

(— Ну хоча б хтось його бачив), – пробігло в думках. Потім Бернард додав:

— Так, це схоже на нього. Може щось сталося?

— У цих місцях інколи, але пробігають малі вовченята – це найнебезпечніші створіння що тут можна зустріти навкруги, додав один з подорожніх.

— Так що єдине  що вони зможуть відкусити дещо, ахах – у весь голос сміявся Інокентій

— Годі сір! – це вже занадто, додав один з солдат.

— Ну добре досить з вас, челядь.

— Тоді можна  я на хвильку відійду в туалет, може й його знайду?

— Не переймайся хлопче, тільки далеко не відходь , а якщо що клич на допомогу – додав офіцер хриплим голосом.

***

Пройшовши декілька десятків метрів в хащі, куди вказав капітан, я побачив дещо шокуюче. А саме дерево, де був червоний слід, нагадуючи відбиток кисті. Бернард доклав свою – і вона майже співпала.

Той нахилив голову в бік і за деревом були ще сліди схожі з цим, і тепер вже на землі. Той йшов по ним і вийшов до невеликого струмка. На узбіччі з іншої сторони щось було. Підійшовши близько, на очі кинувся рюкзак. А в середині якась чорна книга декілька камінчиків з тими загадковими написами.

— Це ж його речі. Не може бути?! – виказав той подивившись на зірвані шмати покривавленої тканини.

Бернард все ж вирішив відкрити той фоліант. А в середині було…

— Пусто.

Через мить Бернарду стало гірше і голова розболілася, а на шиї щось засвітилося фіолетовим. Після цього він почув крики воронів, кілька з яких парило над ним.

— Вони не підлітають ближче! Що в біса коється?

***

Бернард викинув речі того і підійшов до табору. Всі оточуючі виглядали наляканими. Навкруги складалося відчуття занепокоєння.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍