Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

зачиненими дверима, нам повідомили, що наші документи викликають деякі сумніви і ми отримали категоричну відмову — голуба мрія про казкову подорож до Парижа розвіялася, немов ранкова імла.

— От бачиш, ми самі винні! — похмуро пробурмотіла Окса, коли ми вийшли на вулицю. — Не треба було моделювати ситуацію!

— Та ти що, хіба ж ми щось погане моделювали?! — вражено запитала я.

— А хто згадав отой дурнуватий анекдот про еврея, який «знову хоче до Парижа»?! Оце й ми тепер будемо «знову хотіти»! Та біс із ним, з тим Парижем. Поїду в село. Там свіже молочко з-під корови, там яблука-глечички і шовковиця завбільшки з мізинець. Хочеш зі мною у Проців? Це, звичайно, не Париж, але зовсім близько від Києва, і, головне, віза туди не потрібна!

Я зітхнула, ще раз сумно поглянула на людей, котрі стояли у черзі, сподіваючись, що їм усе ж таки пощастить отримати омріяну візу, і пішла збирати речі, щоб хоч на тиждень вирватися з міської спеки на природу.

Віденський вальс, або

Як правильно змоделюва ти ситуацію

Вдома я швиденько повечеряла й, намагаючись забути про прикру відмову у французькому консульстві, поставила диск з улюбленими вальсами Штрауса. До речі, саме наша подруга Киця навчила мене «відпускати ситуацію», посилаючись на народну пісню, яку ми любили виконувати у роки нашої буремної юності, споживаючи алкогольні трунки. Я пригадала, що коли кілька років тому несподівано розпочала свою «поетапну» навколосвітню мандрівку, то саме слова геніально народного твору спонукали мене до перших подорожей. І справді, якийсь невідомий філософ дуже переконливо запропонував своїм землякам ось так вирішувати складні життєві ситуації: «Вдармо об землю лихом-журбою, хай стане всім веселіше! Вип'єм за щастя, вип'єм за долю, вип'єм за все, що миліше!»

Я випила келих, лягла й непомітно задрімала, вкрившись легеньким пледом, і мені наснилися такі нісенітниці, що, прокинувшись вранці й збираючи речі для поїздки у Проців, я раз у раз заходилася від нестримного реготу.

— Мамо, як ти себе почуваєш? — запитав син, стурбований моїми надмірними вранішніми веселощами. — Я чув, як ти кричала уві сні, і навіть хотів тебе розбудити. Що за маячня тобі снилася?

— Не хвилюйся, я в нормі, — заспокоїла я Женьку й розповіла йому свої нічні видива.

Мабуть, на мої сновидіння вплинула чудова музика Штрауса, а ще слова улюбленої народної пісні, яку я пригадала, намагаючись «відпустити ситуацію». Інакше не можна було пояснити мої нічні марення. Отже, біля розкішного палацу, посеред доглянутого англійського парку я побачила хор імені Григорія Верьовки, який натхненно виконував мою улюблену пісню: «Гей, нумо, хлопці, славні молодці, чом ви смутні й невеселі…» і далі за текстом. Але найдивнішим було те, що навколо рідних українських хористів, убраних у рясні шаровари, вишиванки, чобітки, керсетки та віночки, кружляли дами у легеньких білих сукнях і кавалери у чорних фраках, котрі виконували складні фігури вальсу. Я ж стояла під стіною палацу і страшенно хотіла, щоб і мене запросив до танцю котрийсь із красенів-аристократів. Ну чисто Наташа Ростова на першому балу…

Прокоментувати мій сон Женька не встиг, бо подзвонили у двері.

— Це тьотя Оксана. Ми разом їдемо в село, — сказала я синові й, навіть не зазирнувши у вічко, відчинила двері.

— Привіт! — радісно вигукнула висока незнайома жінка й кинулася мені на груди.

— Привіт… — обережно відповіла я і на всяк випадок легенько поплескала незнайомку по спині.

— Не впізнала, — засміялася жінка, і тут я відразу зрозуміла, що це Маринка, котра зникла з горизонту років десять тому, адже так

дзвінко сміятися, відкидаючи назад голову й сяючи сліпучо-білими, як колотий цукор, зубами, могла тільки вона.

— Я у Києві прольотом! Сьогодні ввечері вилітаю назад до Відня! Дуже за тобою скучила! У мене стільки за цей час сталося! Але поговоримо про все, коли ти до нас приїдеш. Ось адреса туристичної фірми, тобі треба тільки принести туди закордонний паспорт, а решту — візу й квиток до Відня — вони тобі принесуть додому. Я вже за все заплатила.

— Маринко, ти сказилася? — Я врешті змогла вставити кілька слів у потік її шаленої інформації.

— Ні, я нормальна, як ніколи. Поясню все по порядку. Ти пам'ятаєш, що безпосередньо причетна до появи на світ нашого Олежка?

— Цікаво, а з цього місця, попрошу, з усіма подробицями, — зауважив Женька, який вражено спостерігав за бурхливою сценою в коридорі.

Маринка кинулася до Євгена, оглянула його критичним поглядом і пояснила:

— Добре, тепер ти дорослий, і я можу розкрити цю страшну таємницю. Ми вчилися з твоєю матусею на заочному відділенні університету. І сесії у нас були двічі на рік. Саме під час однієї такої сесії у мене розпочався божевільний роман з моїм нинішнім чоловіком. А що батьки страшенно пильнували, аби я не пустилася берега, мені доводилося вигадувати усілякі хитромудрі причини, щоб хоч інколи зустрічатися зі своїм коханим. Отож я просила твою

любу матінку, щоб вона забезпечувала мені алібі.

— А до чого тут ваш Олежко? — резонно запитав син

— Ну й молодь пішла загальмована, — знизала плечима Маринка. — Я казала своїй мамі, що ночуватиму в однокурсниці, готуватимуся з нею до іспитів, а сама бігла в гуртожиток на побачення. Саме тоді ми, так би мовити, й спроворили нашого первістка. А так невідомо, чим би все закінчилося. Якби не Олежко, мої батьки одружитися б нам не дозволили — мій чоловік не киянин, і хто тоді знав, що згодом він стане дипломатом і возитиме мене по всіх усюдах. А тепер, наш синок одружується, і ми вирішили запросити твою матусю-благодійницю на його весілля…

— Гм, і ці люди не дозволяли мені колупатися в носі! — процитував син відомий анекдот і заспокоївся.

А я раптом пригадала свій сон і зрозуміла, що моделювати ситуацію можна й перебуваючи у стані нічного марення…

Спроба наздогнати власного хвоста

Я чесно намагалася встигнути на весілля чудового хлопця Олежка, який, за твердженням його матусі, з'явився на світ не без моєї допомоги. Тепер Олежкові виповнилося 25, він брав шлюб із юною австріячкою українського походження, а шлюбна церемонія мала відбутися у Відні.

Олежковому народженню я змогла посприяти в дуже простий спосіб. Річ у тім, що мій голос ніколи не відповідав зовнішності. Коли я зателефонувала до мами своєї однокурсниці і своїм низьким альтом просила, щоб Маринка залишилася в мене готуватися до іспиту з історичної граматики, сувора Маринчина матуся, впевнена, що з нею розмовляє солідна жінка, відкинувши геть усі сумніви, дала згоду.