Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Живий, — запевнив хтось.

Чоловік сплюнув.

— Мені начхати.

— А твоїй країні? — поцікавилася я.

— А що моя країна для мене зробила, дівчинко? Ані землі, ані життя — дала тільки форму і зброю. Байдуже, Дарклінґ сидить на троні чи якийсь недотепа Ланцов.

— Я бачила принца в Ос Альті, — повідомила Єкатерина. — Вигляд у нього непоганий.

— Непоганий? — перепитав інший голос. — Та він красунчик, чорт забирай.

Лученко похмуро зиркнув на своїх людей.

— Відколи це…

— Сміливий у бою, стрімкий, як батіг.

Здавалося, голос лунає десь над нами. Лученко витягнув шию, вдивляючись у віття.

— Чудовий танцівник, — повів далі голос. — А стрілець іще кращий.

— Хто…

Лученко не закінчив. Гупнув постріл, і між його очима з’явилася крихітна чорна дірочка.

Я задихнулася.

— Не мо…

— Не кажи цього, — пробурмотів Мал.

А тоді здійнявся безлад.

Повітря навколо нас розітнули постріли, і Мал збив мене з ніг. Приземлившись обличчям у мульчу, я відчула, що хлопець прикриває мене своїм тілом.

— Не вставай! — крикнув він.

Повернувши голову, я побачила, що гриші стискаються навколо кільцем. Горшов лежав на землі, а Стіґґ тримав кресало в руці, й у повітря вистрілив вогонь.

Толя з Тамарою встрягли до бійки. Зоя, Надя й Адрік здійняли руки, і листя піднялося з землі вихором, однак у стовпотворінні озброєних людей складно було відрізнити друга від супротивника.

Поруч із нами несподівано щось гупнуло — хтось зіскочив із дерева.

— Що ви, напівголі й босі, робите в багнюці? — поцікавився знайомий голос. — Сподіваюся, шукаєте трюфелі?

Ніколаї розітнув пута на наших зап’ястях і рвучко поставив мене на ноги.

— Наступного разу я спробую потрапити в полон. Просто щоб цікавіше було. — Він кинув Малові гвинтівку. — До справи?

— Я не можу зрозуміти, хто є хто! — запротестувала я.

— Ми — ті, кого значно менше.

На жаль, я не думала, що він жартує. Коли лави посунулись, а до мене повернувся глузд, розрізнити людей Ніколаї з блакитними нашивками на рукавах стало простіше. Вони добряче прорідили ополченців Лученка, та ворог тримався купи, навіть утративши лідера.

Я почула постріл. Люди Ніколаї кинулися вперед, женучи перед собою гриш. Нас гнали, мов худобу.

— Що сталося? — запитала я.

— Це та частина, де ми тікаємо, — люб’язно відповів Ніколаї, та я помітила, як напружилося його заляпане брудом обличчя.

Ми припустилися бігти між деревами, намагаючись не відставати від Ніколаї, котрий щодуху мчав лісом. Я не знала, куди ми прямуємо. До стрімчака? До дороги? Остаточно втратила орієнтацію.

Озирнувшись, я перерахувала людей і переконалася, що всі на місці. Верескуни закликали в дуеті, кидаючи перед ополченцями повалені дерева. Стіґґ прикривав їх ззаду, випускаючи в повітря язики вогню. Давидові якимось чином вдалося врятувати свій наплічник, і хлопець розхитувався під його вагою, біжучи поруч із Женею.

— Кинь його! — крикнула я, та хлопець проігнорував мене, навіть якщо почув.

Толя закинув Горшова на плече, і вага кремезного Пекельника гальмувала його. На нього скочив із шаблею якийсь солдат. Тамара, заховавшись за стовбуром поваленого дерева, прицілилася з пістоля й вистрілила. За мить ополченець схопився за груди й повалився навзнак. Онкет блискавкою майнула повз тіло, мало не наступаючи Толі на п’яти.

— Де Сергій? — крикнула я й тієї ж миті помітила, що хлопець із розгубленим виразом тягнеться за всіма. Тамара кинулася назад, перестрибуючи дерева, що лежали на землі, та вогонь, і міцно смикнула Сергія за собою. Що вона йому кричала, я не чула, та сумнівалася, що це було ґречне підбадьорювання.

Я зашпорталася. Мал упіймав мене за лікоть і підштовхнув уперед, намагаючись зробити зі своєї гвинтівки два постріли. Аж тут ми вибігли в чисте поле.

Попри спеку пізнього денного сонця, над полем кружляв туман. Ми мчали болотистим ґрунтом, аж доки Ніколаї крикнув:

— Тут!

Усі рвучко загальмували, здійнявши в повітря фонтани багнюки. Тут? Ми стояли серед порожнього поля, де прикритися можна було лише туманом, а за нами поспішала зграя ополченців, спраглих розплати й поживи.

Я почула два пронизливі свисти. Земля піді мною здибилася.

— Тримайтеся! — наказав Ніколаї.

— За що? — верескнула я.

І тоді ми піднялися. Канати лунко стали на свої місця, і наче саме поле здійнялося. Я підвела погляд — туман розійшовся, і над нами завис гігантський корабель із відчиненим трюмом. Він нагадував пласку баржу, з одного боку обладнану вітрилами й підвішену під велетенською видовженою бульбашкою.

— Що це за штукенція? — поцікавився Мал.

— «Пелікан», — відповів Ніколаї. — Ну, прототип «Пелікана». Вся штука, схоже,