Читати книгу - "Полум'яна 3, Маїра Цибуліна"

- Такий час ніколи не настане! – гнівно мовила Софія. – Я цього не допущу, коханий. Я дуже люблю тебе. Адже ти знаєш.

- Ти любиш не мене. Ти любиш мій титул, моє становище в суспільстві, мій стан, моє обличчя та тіло . … і те, що знаходиться нижче пояса.

- А як можна не любити те, що дарує таке задоволення!? – пристрасно кинула Софія, спершу облизавши губи, а потім прикусивши нижню губку гострими, білими зубками. Вона так млосно закотила очі, при цьому солодко зітхнувши, згадуючи моменти її близькості з цим незабутнім і незрівнянним ні з ким чоловіком. Її елегантна ручка потяглася до чоловічого паху і ще секунда, і вона б лягла на те місце, про яке вона так млосно зітхала, якби герцог не перехопив маленьку долоню на півдорозі до бажаного місця.

- Припини. Ти коли-небудь можеш насититися? – гнівно кинув Річард.

- Ні, - відповіла жінка, стиснувши долоні, щоб угамувати бажання, яке з такою силою накотилося на неї, що вона ледве себе стримувала, щоб не накинутися на коханця. – Тебе мені завжди мало. Знаходячись поряд з тобою - мені хочеться ще й ще. Твій ласий шматочок я готова лизати і смоктати постійно. Ох, я дурненька! Не шматочок, а… Я навіть не знаю, як назвати твого гіганта. У моєму лексиконі навіть немає потрібного слова, яким можна було б назвати твій скарб.

- Розпусна і хтива сука! - з огидою виплюнув Річард коханці. - Ти любиш мій член більше, ніж мене самого!

- Як ти можеш таке говорити, коханий?! - образилася жінка.

- Можу. Адже ти навіть не пам'ятаєш колір моїх очей, кохана.

- Що ти за дурість кажеш. Вони в тебе чорні, як волосся.

- Тоді як ти не помітила, що на цьому портреті не я?

Маркіза блискавично вперла очі в маленьку картинку, уважно розглядаючи її.

- Але як не ти, Річі. Це ти!

- Це маленька копія тієї картини, що висить у сімейній галереї Ештонів.

- Ну, на правду. Як не ти?

- А колір очей ти помітила? А їхній вираз?

- Вони що блакитні? - здивувалася страшно маркіза, нарешті помітивши те, про що їй твердив герцог.

- Так, вони блакитні.

- Але ж у тебе чорні, - жінка переводила здивований погляд з картинки на чоловіка, який зараз сидить перед нею, намагаючись вловити відмінності між живою і писаною копіями.

- Софіє, на картинці – мій покійний дід. Різниця між нами лише у кольорі очей та їх виразі.

- Так, вони в нього ніжні, сповнені радості та щастя. Бо в тебе очі...

– Які? - спитав герцог, уважно вдивляючись в обличчя коханки. - Порожні, злі, позбавлені всякої радості та щастя? Так?

- Колись я давно пам'ятаю, що й у тебе були такі очі. Вони світилися життям.

- Це було …. – почав чоловік, але страшний біль у серці змусив його зупинитися. Йому стало важко дихати, через що він почав задихатися, тому послабив шийну хустку, затягнуту навколо шиї.

- Це було до того, як ти зв'язався з тією дівкою, - продовжила замість нього Софія, - що зробила тебе найнещаснішою людиною на землі. Вона випила з тебе всі життєві сили, зробивши тебе жорстоким, похмурим і порочним, наче демон. Хоча ти мені таким ще більше подобаєшся. Ти зараз як неприборканий жеребець, на якому їздити верхи одне задоволення!

- Не смій називати її дівкою! - загарчав герцог, вискалившись на бідолашну, мов дикий, розлючений вовк. - Кеті - чудова і ніжна дівчина, яку я коли-небудь знав. Вона зробила мене найщасливішим чоловіком у світі!

- І чому ця чудова та ніжна дівка зараз не з тобою?! А?! Якби вона була хоч стілечки такою гарною і доброю, якою ти її описуєш, вона б не зробила того, що зробила.

- Досить! Не смій навіть заїкатися про неї! Ти нічого не знаєш про це. Не пхай свого носа, куди тебе не просять. Радій тому, що завдяки їй ти зараз перебуваєш на її місці. А балакатимеш язиком, я швиденько це виправлю. На щастя охочих бути на твоєму місці, ох як багато! Так що будь розумницею і мовчи! А інакше я швидко знайду тобі заміну, яка мене задовольнятиме і мовчатиме! - Герцог Ештон вихопив із рук шокованої жінки портрет його покійного діда і сховав його в сюртук. - Цією картинкою я хотів тобі довести хибність твоїх суджень про те, що моя бабуся колись зраджувала моєму дідові. Ми з ним повна копія, не рахуючи колір очей. Так що викинь це зі своєї порочної головки, в якій зберігаються тільки такі мерзенні та зіпсовані думки та судження. Ви згодні, маркіза Ботем?

- Так, згодна, ваша світлість, - кивнувши слухняно головою, швиденько погодилася жінка, зрозумівши, що ще одне необдумане слово, і вона опиниться зовні карети, на морозі та на узбіччі не тільки глухої дороги, а й життя.

А тим часом як маркіза обмірковувала ситуацію, що склалася, герцог Ештон попросив кучера зупинити карету, щоб мати можливість помилуватися видовищем, що відкрилося, і щоб охолодити розпал пристрастей, що вирував усередині не тільки екіпажу, але і його самого.

Замок Стонгейвен знаходився в Абердинширі, на північному сході Шотландії у дощовій тіні Грампіанських гір. Ця область межувала з округами Ангус, Морей та Хайленд. Місцеві жителі села стали кликати це місце не інакше, як ім'ям нинішнього власника – Бертольдшир, який отримав ці володіння у подарунок від «улюбленого» брата, герцога Ештона. Раніше тут господарем був лорд Б'юкен, який помер, так і не залишивши спадкоємця. Тому ці землі були даровані Ештонам самим королем Англії як подяка за військову службу два століття тому. Весь цей час Стонгейвен був порожнім, повільно розвалюючись на очах сільських жителів. Але з приїздом сюди віконта Крекстона справи замку пішли вгору. Новий лорд виявився добрим і вмілим господарем. Він купив кілька отар овець і зайнявся вівчарством, продажем вовни та м'яса. На цій справі він сколотив солідну суму грошей, яку витратив на відновлення колишньої слави замку Стонгейвен, який тепер мешканці почали називати не інакше, як Бертольдшир, на його честь.