Читати книгу - "Серця трьох"

тут Френк вирішив зробити засідку, щоб не тьопатись по липучому багні. Він сів на скелю, поклав поруч себе з одного боку рушницю, а з другого автоматичного револьвера, скрутив цигарку й почав прислухатися, ось-ось сподіваючись почути ходу своїх переслідувачів.

А побитий пеон, що йому загрожували нові побої, підганяючи свою виснажену шкапу, їхав верхом ущелини трохи вище від того місця, де сидів Френк. Якраз біля самого джерела нафти коняка впала. Штурхаючи шкапу ногами, він примусив її підвестися з землі, а як почав ще й лупцювати ломакою, вона прожогом утекла в хащі. Та перший день пеонових пригод, дарма що він сам і не знав про це, на тому не скінчився. Він також підібрав під себе ноги на камені, силкуючись не вмочити їх у багно, скрутив цигарку, запалив її й почав роздивлятись на нафту, щo витікала з джерела. Раптом він почув голоси і з ляку заховався в зарості, що підступали до самого джерела. Звідти він побачив, як підійшло двоє людей і, повернувши залізне колесо, зменшили річку, що виливалась із джерела.

— Годі! — скомандував один, здавалося, старший. — Ще один поворот — і тиск нафти може розірвати труби. Інженер грінго пильно застерігав мене про це.

А вузенький струмочок нафти, що його затримував невеличкий пристрій, і далі котився узбіччям. Незнані люди ледве встигли закінчити свою роботу, як з’явився загін вершників; пеон зі свого схову впізнав, що це плантатор з наглядачами та сусідами, які любили полювати на втікачів-пеонів так само, як англійці люблять полювати на лисиць.

Ні, нафтовики не бачили нікого. Та плантатор, що вів перед, угледів кінські сліди і подався зі своїми людьми в той бік, куди вони вели.

Пеон чекав, поки вершники віддаляться, курив собі й розмірковував. Коли все навкруги затихло, він вийшов з хащів і повернув колесо, що регулювало нафтову річку. Під тиском газів нафта шугнула водограєм угору й потекла узбіччям, наче справжня річка. Він прислухався також до зітхань, хлипання й бурчання газів, які виходили звідти. Пеон не розумів, що це, і врятував своє життя для подальших пригод тільки тому, що спалив останнього сірника, прикурюючи цигарку. Надаремно обшукував він своє лахміття, вуха й чуб — сірників більше не залишилося.

Сміючись із радощів, що бачить нафтову річку, яку сам зумів викликати, пеон згадав про стежку в яру, кинувся вниз і натрапив на Френка, що зустрів його автоматичним револьвером. Переляканий пеон упав на свої потовчені й подряпані коліна, благаючи помилування в людини, що її він сьогодні двічі зрадив. Придивляючись до пеона, Френк відразу не впізнав його, бо засохла кров, немов огидна машкара, вкрила йому понівечене обличчя й розбиту голову.

— Amigo, amigo, — белькотів пеон.

Френк почув, як унизу під чиєюсь ногою зашурхотів, покотившись, камінь, і за мить упізнав у тій жалюгідній істоті пеона, якому він віддав половину віскі.

— Ну що, amigo, — сказав Френк тамтешньою говіркою, — вони начебто женуться за тобою.

— Вони вб’ють мене, закатують на смерть, вони страх люті, — тремтячим голосом відповів нещасний. — Ви — мій єдиний друг, мій батько й моя мати, порятуйте мене!

— Ти вмієш стріляти? — спитав Френк.

— Я був мисливцем у Кордільєрах перед тим, як став рабом, сеньйоре.

Френк передав йому автоматичного револьвера, показав, де сховатися, й звелів стріляти тільки тоді, як буде певен, що не схибить, а сам замислився: «Тепер у Терітауні гольф саме в розпалі. Місіс Белінгелі сидить на веранді клубу й вигадує, чим заплатити за три тисячі очок, що вона програла, і просить Бога послати їй щастя. А я тут, боже милий… притиснений до нафтової річки…»

Його думки раптом урвалися — на стежці внизу несподівано з’явилися начальник поліції, Торес і поліцаї. Френк відразу вистрелив, і вони миттю щезли з його очей. Він не міг навіть сказати, чи влучив у кого, чи вони просто швидко відступили. Видно, переслідувачі не хотіли атакувати їх і обмежились стріляниною з-за кущів. Френк з пеоном і собі ховалися за скелями та кущами, часто міняючи місце.

Через годину у Френковій рушниці лишився вже тільки один набій. Пеон завдяки Френковим попередженням зберіг іще два набої для свого револьвера. Але для Леонсії та Солано годину було виграно, і Френк задоволено бачив, що легко може втекти й він, перехопившись через потік нафти. Отже, все йшло гаразд, та й вийшло б на добре, якби згори не напав на них другий загін людей, що стріляли, ховаючись за стовбури дерев. То був плантатор із своїми приятелями, які полювали на пеона, хоч Френк і не знав цього. Він гадав, що й ця ватага женеться за ним, і постріли, скеровані на нього, рішуче підтверджували його здогад.

Пеон підповз до Френка, показав, що в револьвері, який він повернув йому, лишається ще два набої, й очима промовисто попросив дати йому коробку із сірниками. Далі пеон мигами переконав Френка перебратись на той бік рівчака й здертись на гору. Напівзрозумівши пеонові наміри, Френк скорився і, вистріливши останнього набоя, кинув рушницю в рівчак.

Найближчої хвилини нафтова річка спалахнула там, куди пеон кинув запаленого сірника. Вся течія аж до гори запалахкотіла, а з самого джерела вихоплювався на сто футів заввишки запалений газ. Ще за мить рівчаком, просто на Тореса й начальника поліції з помічниками, покотився вогненний струмінь.

Утікаючи від нестерпного жару, Френк і пеон видряпались на другий бік яру, обігнули його та побігли стежкою вперед.

Розділ X

Поки Френк і пеон бігли собі стежкою далі, яр, на споді якого текла нафта, обернувся на суцільне полум’я. Отож начальникові поліції, Торесу та поліцаям довелося вибиратись крутим схилом нагору. Плантатор з приятелями, що переслідував пеона, також мусив відступити нагору, рятуючись від вогненного потоку.

Пеон раз у раз повертав голову назад і нарешті скрикнув з радощів, показуючи на другий стовп чорного диму, що злетів у повітря ззаду джерела, яке вже палахкотіло широким полум’ям.

— Ще! — забелькотів він. — Там є й інші джерела. Вони всі горітимуть. Так їм і треба! Вони поплатяться за те, що били мене. А трохи далі в ціле озеро нафти, таке, як море, велике, як затока Хучітан.

Френк згадав, що плантатор розповідав про нафтове озеро, де містилося щонайменше п’ять мільйонів бочок, досі не перевезених до моря. Те озеро лежало в природному видолинку, перегородженому земляною греблею.

— Скільки ти коштуєш? — несподівано спитав Френк пеона.

Той не зрозумів.

— Скільки коштує твій одяг, усе, що на тобі?

— Півпесо, ні, половину півпесо, — сумно відповів