Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

- Так я і думав, - сказав Віко, спостерігаючи за мною. - Усе місто пліткує про те, що ви страждаєте від загадкової недуги, і один я, здається, знаю, що за хвороба трапилася з благочестивою Гоеділь. Виправте мене, якщо я помиляюся: ви не хочете йти заміж за Ремо, та ще й так, що готові себе заморити голодом.

Я не стала заперечувати очевидне, ще не зрозумівши, що насправді означають його слова.

- Пане Вікензо, буду чесною - моя подяка не знає меж, - сердечно сказала я йому, випивши трохи вина.

Віко нетерпляче хитнув головою, показуючи, що його мало цікавить ступінь моєї вдячності.

- Зізнайтеся-но краще, Годе, - промовив він, не відриваючи ві мене очей, так само дошкульно, як це робив завжди пан Альмасіо, - що ви вважаєте Ремо негідником і вбивцею. Скажіть, нарешті, це вголос!

Я сторопіла, бо навіть подумки не наважувалася називати так пана Альмасіо. Мимоволі я уникала того, щоб надати своєму страху перед ним форму прямих звинувачень. І навіть зараз мій язик не повертався повторити слова Віко.

- Ну ж бо, Годе, - Віко, тим часом, з незрозумілої для мене причини все помітніше збурювався. - Адже це саме те, про що ви думаєте! Ви боїтеся Ремо, тому що знаєте - старий виродок хоче вас убити. Ви більше не бажаєте, щоб він домагався вашої прихильності і не вірите його удаваній доброті!..

- Та яке вам діло до того, що я думаю про пана Ремо? - розлютилася я, не витримавши натиску Віко. - Навіщо вам знати, чи зуміли ви налаштувати мене проти нього? Ваші слова навіюють мені певні підозри, пане Брана! Складається враження, ніби відмова пану Альмасіо, до якої ви мене підштовхуєте всіма силами, - це ваша дріб'язкова помста! Але ж якщо розібратися, від нього я бачила менше зла, ніж від вас!..

Дійсно, відкинутий не так давно сумнів закрався в мою душу, коли я побачила палаючі очі Віко, який, здавалося, досяг якоїсь мети і бажав отримати підтвердження свого успіху. Раптово всі мої витівки з вилкою і з відмовою від їжі здалися мені неймовірною дурістю. Подумати тільки, через слова служниці-пліткарки й негідника, сповненого ненаисті до пана Ремо, я уявила собі казна-що, відштовхуючи від себе єдину людину в Іллірії, від якої я бачила лише увагу й співчуття.

- Ви звинувачуєте пана Ремо в тому, що він бажає роздобути мене для жорстоких забав, - сказала я, пильно дивлячись на Віко. - Але на відміну від вас, він ніколи не вчиняв щодо мене безчесно. Він просто був добрим до мене...

- А хіба я не був до вас добрим, Годе? - раптово перебив мене Віко.

- Я... я подякувала вам за їжу... - розгублено відповіла я.

-Я говорю не про їжу, - від погляду Віко я збентежилася і зніяковіла. - Двічі ви були у моїй владі, і щоразу я відступав, не бажаючи завдати вам шкоди. Чи вчинить так Ремо Альмасіо?

- Про що ви говорите, пане Брана? - зі щирим здивуванням, змішаним зі острахом, запитала я. - На ринку ви не зачепили мене, бо визнали, що неприємності через моє викрадення будуть неспівмірними користі. Коли я впустила вас у свою кімнату, ви роздивилися мене краще і я виявилася вам геть не до смаку...

Віко коротко і гірко засміявся, слухаючи мої слова, потім швидко зробив крок до мене. Я відсахнулася, схопившись зі стільця, але було пізно - він міцно тримав мої обидві руки.

- Годе, ви навдивовижу довірлива жінка, хоч і не дурна, - сказав він. - Обманювати вас - справжнє задоволення, тут я розумію Ремо. Ви й справді з тих людей, що бачать у інших хороше, себе ж постійно знецінюють. У такому жертовному приниженні є щось звабне. Звичайно, я відступив, коли ви почали розстібати сукню з таким собі кам'яним обличчям. Я побачив, що навіть за таких обставин ви ненавидите тільки себе і себе ж караєте, навіть не подумавши, що головна провина за мною. Хочете чесного зізнання? Мені стало вас шкода, хоча я давно вже не відчував жалю до людей. Я вирішив, що не чіпатиму вас, якщо ви самі про те не попросите, але докладу всіх зусиль, щоб прохання це прозвучало.

Обличчя моє палало, якби я могла звільнити руки, то я сховала б його в долонях, але Віко міцно стискав мої зап'ястя і продовжував говорити, невблаганно наближаючи своє обличчя до мого.

- ...Коли я зрозумів, що ви закохані в Ремо, то сказав собі, що мені потрібно вибити цю нісенітницю з вашої голови, доки вона там не вкоренилася. Я не збрехав вам, коли говорив, що він небезпечний для вас, не варто мене звинувачувати даремно. Зараз ви знаєте правду і боїтеся, але ж стосовно мене ви страху не відчуваєте?.. Ви впускали мене щоразу у свою кімнату, знаючи про те, що про мене говорять люди... Вам подобалося зі мною говорити, я відчував ваш смуток, вашу самотність...

- Віко, я прошу вас, я благаю... - дихання моє збилося, в очах потемніло, і я заплакала від слабкості й безпорадності. - Не кажіть нічого більше, облиште мене, це моя жахлива помилка... Вибачте мені...

- Але чому ж помилка?! - Віко остаточно розлютився, побачивши мої сльози. - Пан Ремо був гідний вашої любові, ваш покійний чоловік був гідний, а я - ні?..

- Не смійте згадувати мого чоловіка! - я миттєво розлютилася, але це тільки погіршило становище. Віко притягнув мене ближче і впився в шию болісним поцілунком, а потім прошепотів:

- Та що такого особливого було у вашому чоловікові, диявол його забирай?.. Хоча, зрозуміло, цей найдостойніший із мужів потрапив прямо до раю, обійшовши десяток праведників і дюжину святих... Ну ж бо, Годе, тільки дозвольте, і я зроблю так, що ви не згадаєте більше про Ремо або вашого чоловіка! Ви недооцінюєте мої здібності, я обіцяю, що вам сподобається... Прошу вас, Годе... Повірте, я не звик благати про те, що можу взяти й без дозволу, але ви мені потрібні... по-іншому...

- Якщо вам потрібен мій дозвіл, то будьте певні - ви його не отримаєте! - твердо сказала я, хоч мій голос і переривався від хвилювання. - Відпустіть мене! Ви нічого не здобудете.

Віко спочатку стиснув мої зап'ястя так, що кістки мої хруснули, а потім прошипів кілька лютих прокльонів і з силою відштовхнув мене, так що я впала. Піднятися мені він мені не допоміг, та я й не бажала цього.