Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

class="p">І як це треба було сприймати? Чого просити? Цілунку? Чогось більшого? Чого просити вже занадто? Чи не випробування це? Я знав, що, попросивши забагато, лише відлякаю її.

— Я тут думав, чи не зволиш ти трішки посунутися, — лагідно промовив я.

— Так, — вона посунулася знову, звільняючи більше місця поряд із собою. А тоді розплющила очі й вирячила їх, побачивши, як я стою над нею без сорочки. Позирнула вниз і розслабилася, побачивши мої штани.

Я засміявся, проте, зауваживши її шокований вигляд і вирячені очі, знову насторожився. Поставив кошик на місце, яке думав зайняти сам.

— І про що ж ви думали, моя пані?

Денна трохи зашарілася, зніяковівши.

— Не думала, що ти з тих, хто приносить дівчині обід, бігаючи без нічого, — злегка стенула плечима, поглянула на кошик і на мене. — Але мені ти таким подобаєшся. Мій власний, оголений до пояса раб, — знову заплющила очі. — Погодуй мене полуницями.

Я радо послухався, і так ми провели другу половину дня.

***

Обід уже давно закінчився, а сонце нас висушило. Я вперше від нашої суперечки в Северені відчув, що в нас усе гаразд. Тиша вже не лежала довкола нас ямами на дорозі. Я знав, що достатньо було просто терпляче зачекати, доки напруження не зникне.

Поки день поволі минав, я зрозумів, що настав слушний час, щоб порушити тему, яку я так довго не дозволяв собі зачіпати. Я бачив тьмяну зелень старих синців на передпліччях Денни, залишки рельєфного рубця в неї на спині. На нозі вище коліна в неї був шрам, досить свіжий, щоб червоніти крізь ­білу сорочку.

Достатньо було просто запитати про них. Якщо сформулювати все обережно, вона визнає, що дістала це від покровителя. А далі її буде просто розговорити. Переконати, що вона заслуговує на краще. Що жодні його пропозиції для неї не варті цього насильства.

І я вперше в житті мав змогу запропонувати їй вихід. З акредитивом від Алверона й роботою у Промислі гроші ніколи не будуть для мене проблемою. Вперше в житті я був заможний. Міг допомогти їй утекти…

— Що трапилося з твоєю спиною? — тихо запитала Денна, втрутившись у потік моїх думок. Вона досі напівлежала на своєму камені, тимчасом як я спирався на нього, зануривши ноги у воду.

— Що? — перепитав я, несвідомо повернувшись і описавши дурнувате півколо.

— У тебе шрами по всій спині, — лагідно пояснила Денна. Я відчув, як одна її холодна рука торкнулася моєї нагрітої сонцем шкіри, проводячи по ній лінію. — Я спершу й не здогадалася, що то шрами. Вони гарні, — провела ще одну лінію вниз по моїй спині. — Неначе якась велетенська дитина прийняла тебе за папірець і потренувалася писати на тобі літери срібним пером.

Денна прибрала руку, і я повернувся до неї обличчям.

— Звідки вони в тебе взялися? — запитала вона.

— Я напоровся на неприємності в Університеті, — дещо розгублено промовив я.

— Тебе відшмагали? — сказала вона, не вірячи власним вухам.

— Двічі, — відповів я.

— І ти досі там? — запитала Денна таким тоном, ніби досі не могла в це повірити. — Після того як із тобою зробили таке?

Я знизав плечима і сказав:

— На світі є й дещо гірше за шмагання. Того, чого навчають тут, я не можу навчитися більше ніде. Коли я чогось хочу, знадобиться щось більше, ніж трохи крові, щоб…

І лише тоді до мене дійшло, що я кажу. Мене шмагали майстри. Її бив покровитель. І ми обоє залишалися з ними. Як я міг переконати її, що моя ситуація інакша? Як я міг умовити її піти?

Денна з цікавістю поглянула на мене, схиливши голову набік.

— Що буває, коли ти чогось хочеш?

Я знизав плечима.

— Просто хотів сказати, що мене нелегко віднадити.

— Чула таке про тебе, — відповіла Денна, багатозначно позирнувши на мене. — Багато дівчат у Імрі кажуть, що тебе набагато легше знадити, — вона сіла й почала сунутися до краю каменя. Поки вона рухалася, її біла сорочка скручувалася й поступово задиралася на ногах.

Я вже надумав сказати дещо про її шрам, сподіваючись, що ще можна буде завести розмову про її покровителя, аж раптом помітив, що Денна припинила рухатись і стежить за мною, поки я витріщаюся на її голі ноги.

— Що саме вони кажуть? — запитав я — не з цікавості, а радше просто так, аби не мовчки.

Вона знизала плечима.

— Дехто вважає, що ти намагаєшся переполовинити жіноче населення Імрі, — трохи наблизилася до краю каменя. Її сорочка посунулася, відвертаючи увагу.

— Слово «переполовинити» вказує на кожну другу, — сказав я, намагаючись обернути все на жарт. — Це трохи зависока планка навіть для мене.

— Це дуже заспокоює, — сказала Денна. — Чи всім їм ти пропонуєш п… — вона тихенько охнула, з’їхавши з каменя, та зупинилася тієї ж миті, коли я потягнувся, щоб їй допомогти.

— Що пропоную? — запитав я.

— Троянди, йолопе, — різко відповіла вона. — Чи цю сторінку ти вже перегорнув?

— Хочеш понесу тебе? — спитав я.

— Так, — погодилася вона.

Але не встиг я до неї потягнутись, як Денна остаточно з’їхала у воду. І поки вона їхала, її сорочка непристойно високо зібралася. Вода дійшла Денні до коліна, зовсім трохи намочивши полу сорочки.

Ми повернулися до сірокаменя й мовчки натягнули на себе вже висохлий одяг. Денна занепокоїлася через мокрість на полі сорочки.

— А знаєш, я міг би тебе понести, — тихо сказав я.

Денна притиснула долоню тильним боком до лоба.

— І знову сім слів, я млію! — почала обмахуватися другою рукою. — І що тут робити?

— Кохати мене.

Я хотів вимовити це найлегковажнішим тоном, на який був здатен. Подражнитись. Обернути це на жарт. Але припустився помилки: заговоривши, поглянув у її очі. Вони відвернули мою увагу, і слова, зірвавшись із моїх вуст, прозвучали геть не так, як я хотів.

Одну скороминущу мить Денна вдивлялася мені в очі із зосередженою ніжністю. А тоді один кутик її рота вигнувся в сумовитому усміху.

— О ні, — промовила вона. — Ця пастка не для мене. Я не буду однією з багатьох.

Я зціпив зуби, опинившись десь між спантеличенням, зніяко­вінням і страхом. Я був надто зухвалий і напартачив, як завжди й боявся. І коли тільки я перестав контролювати розмову?

— Прошу? — перепитав дурнувато.

— Дарма просиш, — Денна поправила на собі одяг, рухаючись незвично скуто, і провела долонями крізь волосся, а тоді заплела його в товсту косу. Її пальці сплели окремі пасма докупи, і якусь мить я міг чітко прочитати: «Не говори до мене».

Може, я й тугодум, але навіть я можу прочитати такий очевидний знак. Я стулив рота, притримавши наступну репліку при собі.

Тут Денна побачила, як я роздивляюсь її волосся, і присоромлено прибрала руки, не зав’язавши коси. Її волосся швидко розкрутилося й вільно попадало довкола пліч. Вона витягнула руки перед собою й почала нервово крутити один зі своїх перснів.

— Секунду, — промовив я. — Мало не забув, — сягнув у внутрішню кишеню жилета. — У мене є для тебе подарунок.

Коли Денна поглянула на мою простягнуту руку, її вуста стиснулися в тонку риску.

—