Читати книгу - "Танок з драконами"

послав своє військо шукати кістки Роберта Баратеона. Згодом, коли припхалися б Старк і Таллі, він запропонував би обом пробачення за бунт, а вони б його прийняли і повернулися додому, підібгавши хвости.

«Гадаю, він мав рацію, — подумав Джон Конінгтон, спершись на мури своїх пращурів. — Я хотів здобути славу переможця Роберта Баратеона у двобої. А слави різника не хотів. Відтак Роберт утік від мене і вбив Раегара на Тризубі.»

— Я зрадив батька, — мовив він уголос, — та не зраджу сина.

Коли Конінгтон нарешті спустився униз, його люди вже зігнали замкову залогу та вцілілу челядь у двір. Хоча пан Ронет справді швендяв десь на півночі разом із Хайме Ланістером, Грифонове Сідало не було конче позбавлене грифонів. Серед бранців знайшлися молодший брат Ронета Раймунд, сестра Алина та тілесний син — завзятий рудоволосий хлопчак на ім’я Рональд Шторм. Усі вони мали стати цінними заручниками — якщо або коли Рудий Ронет спробує повернутися і знову забрати вкрадений його батьком замок. Конінгтон наказав замкнути їх у західній башті під вартою. Дівчинка негайно заходилася рюмсати, а байстрюк спробував вкусити найближчого до нього списника.

— Ану припиніть, обоє! — визвірився Конінгтон. — Нікого з вас ані пальцем не зачеплять, якщо Рудий Ронет не покаже себе цілковитим йолопом!

Лише кілька бранців служили у замку, коли Джон Конінгтон правив тут минулого разу: сивочолий осавул, сліпий на одне око; двійко праль; машталір, що під час Робертового повстання був малим стайниченком; кухар, що з тих часів нагуляв неймовірне черево; і ще хіба замковий зброяр. Під час подорожі Гриф відпустив бороду — вперше за багато років — і на його подив вона виросла майже руда, хіба що тут і там її вогонь було трохи притрушено попелом. Вдягнений у довгий червоно-білий жупан з вишитими грифонами свого дому в протилежних кольорах і протистоянні, він виглядав старшою та суворішою змальовкою з того молодого князя, що був принцові Раегару вірним другом і супутником… але чоловіки та жінки Грифонового Сідала однак дивилися на нього чужими, зачудованими очима.

— Хтось із вас упізнає мене від старих часів, — сказав він замковій чаді. — Інші спізнають уперше. Я ваш володар за правом і законом, який повернувся з вигнання. Мої вороги сказали вам, що я помер. Самі бачите: то були брехливі казочки. Служіть мені так само вірно, як моєму родичеві, і жодного з вас не спіткає лихо.

Він наказав виводити людей одного за одним наперед, запитував імена, ставив на коліна і приймав присягу вірності. Усе скінчилося швидко. Вояки залоги — вціліло лише четверо, старий осавул та трійко молодих хлопців — склали мечі йому до ніг. Ніхто не опирався і не вагався. Ніхто не загинув.

Того вечора у великій трапезній переможці бенкетували печеним м’ясивом та свіжовиловленою рибою, запиваючи міцними й смаковитими червоними винами з льохів замку. Джон Конінгтон панував над усіма з Грифонового Престолу, поділяючи почесний поміст з Галайдою Гаррі Стрікландом, Чорним Балаком, Франклином Буйцвітом і трьома молодими грифонами, упійманими в полон. Діти, як не крути, були йому родичами, і князь вважав за потрібне спізнати їх краще, аж раптом хлопчина-байстрюк оголосив:

— Мій батько тебе вб’є!

Джон Конінгтон вирішив, що породичався досить, наказав повернути бранців до башти, вибачився перед бенкетниками і пішов.

Хальдона Півмаестра на бенкеті не було. Князь Джон знайшов його у маестерській башті, зігнутого над купою пергаменів; навсібіч простягалися розгорнуті мапи.

— Сподіваєшся вгадати, куди поділася решта полку? — запитав Конінгтон.

— Якби ж я міг, мосьпане.

Десять тисяч вояків випливло з Волон Терису — з усією зброєю, кіньми, слонами. Ще й половини досі не прибуло на Вестерос, до обумовленого місця висадки — не надто людного шматка берега на межі з Мокрохащами… землі, яку Джон Конінгтон знав добряче, бо колись вона належала йому.

Ще кілька років тому він нізащо б не насмілився висадитися на півострові Пізьма — штормове панство-бо зберігало надто люту вірність домові Баратеон і королю Роберту. Та по наглій смерті Роберта і його брата Ренлі змінилося геть усе. Станіс був надто суворий та холодний, щоб надихати людей на вірність… навіть якби не перебував десь за півсвіту. Любити дім Ланістер штормовий край не мав жодної причини. Зате Джон Конінгтон не був позбавлений тут власних друзів. «Мене ще пригадає хтось зі старшого панства, а їхні сини чували перекази. Зрештою, кожен знає про Раегара і його юного сина, чию голову розтрощили на холодній кам’яній стіні.»

Його власний корабель, на щастя, досяг домовленого місця одним із перших. Далі лишалося отаборитися, зібрати вояків, що прибували на берег, і швидко рушати, перш ніж тутешні пани втямили, яка небезпека їм загрожує. Саме тут «Золота Дружина» і показала, чого вона варта. Безладу, що невідворотно затримав би таку виправу, якби в неї рушало поспіхом зібране значкове лицарство і посполите рушення, не спостерігалося ані сліду. В полку служили нащадки і спадкоємці Лихого Булата, яким лад і послух правив за молоко матері.

— Цієї години завтра ми повинні мати три замки, — мовив князь.

Потуга, що захопила Грифонове Сідало, складала чверть від їхньої наявної сили. Водночас пан Трістан Водограй вирушив на столець дому Моріген — Вороняче Гніздо, а Лазвель Пик — на Мокродім, твердиню Вильдів; кожен мав при собі приблизно такий самий загін. Решта вояцтва лишилася у таборі — охороняти місце висадки та принца. Очолив їх полковий скарбник, волантинець Горис Едорієн. Була надія, що число їх ще приросте, бо кожного дня з’являлися нові кораблі з числа загублених.

— Але коней все ще замало.

— А слонів зовсім нема, — нагадав йому Півмаестер. Жоден з великих кочів, якими пливли слони, ще не з’явився. Востаннє їх бачили у Лисі перед бурею, що розкидала морем половину флоту. — Коней можна знайти на Вестеросі. Але слонів…

— Байдуже до тих слонів.

Так, у великій битві в полі слони мали свою перевагу, але мало минути ще чимало часу, перш ніж полк матиме силу зустріти своїх ворогів у полі.

— Що корисного тобі розказали пергамени?

— О, розказали, і то чимало, мосьпане, — злегка посміхнувся Хальдон. — Ланістери легко роблять собі ворогів, та не надто добре бережуть друзів. Їхній союз із Тирелами ледь животіє, коли судити з того, що я тут прочитав. Королева Серсея та королева Маргерія гризуться за малого короля, наче дві сучки за кістку. І обох вже звинувачено у зраді